Підпільник Йосип Гевчук: Державних нагород не маю, але я помру патріотом, націоналістом, воїном УПА

04 липня, 19:45
Йосип Гевчук
Йосип Гевчук
Фото: day.kyiv.ua

Він ніколи не жалкував, що його молодість пройшла у підпіллі та концтаборі – в боротьбі за самостійну Україну.

В другій частині інтерв'ю з підпільником ОУН і УПА Йосипом Гевчуком, який з 15 років став на шлях визвольної боротьби і  виконував різні завдання до арешту в 1952 році, ми говоримо про те як він після табірних поневірянь дочекався моменту продовження своєї боротьби за Незалежну Україну. А чекати треба було довго.

Разом з тим треба було знаходити в собі сили діяти в умовах, в яких, як вважали у вільному світі, діяти не можливо...

Його розповідь і про те як КДБ не спускало з нього очей до останніх днів існування совєтської влади. 

Без перебільшення життя Йосипа Гевчука та його вірність ідеї може слугувати справжнім прикладом для нащадків.

...Боївки УПА були закріплені за селами. Неможливо було таку велику армію утримувати. Але в 1947 році вони були фактично розформовані і діяли окремими групами в областях, районах і селах.

В 47 році мені було лише 13 років. І один з відділів УПА квартирував або в будинку моєї матері або в її сестри - моєї тітки. 
Тому так і склалося, що я тісно був пов'язаний з нашим підпіллям із дитинства. В лісі весь час не проживеш, криївку десь треба підготувати, викопати, а де її викопати? 

Тому хлопці у нас квартирували, а я виконував всі їх вказівки, які отримував. Я був тісно пов'язаний із підпіллям.
І у 1947 році я молодий, але вже прийняв присягу на вірність Україні.

Відтоді я почав працювати і так, як я вже розповідав, тривало до 52 року.

Підпільник Йосип Гевчук: Державних нагород не маю, але я помру патріотом, націоналістом, воїном УПА_1

А як вас заарештували?
 
У 52 році був перерваний зв'язок з усіма, організоване підпілля фактично було знищено. В тому році мене і заарештували.

Довго тримали під слідством. Врешті засудили до 25 років. Під час слідства слідчий мені сказав так: ми знаємо хто ви і що ви, ми знаємо про вас дуже багато. Ви не хочете сідати у тюрму… Але ми вам так оформимо справу, що вас будуть жахатися, цуратися. І ми вам так оформимо статтю, що вас у підпіллі не будуть шанувати.

Я говорю: будь ласка, я ні в чому не повинен. Але 25 років вони мені таки відміряли.

І хоч так сталося, що я відсидів 3.5 роки, вийшов по загальній амністії, і що вони мені дали спокійно жити? Ні.

Тут в Кривому Розі у 1973 році як були 70-тники мене стали тягати по новому. Вони знали, що у нас була організація, я можу багато чого знати… всі лагерники були пов'язані по підпіллю - Львів, Франківськ, Кривий Ріг. Хлопці часто приїжджали, а вони видно відстежували це. 

Тому що в 73 році вони причепилися до мене, це було не переносимо. Але прямим доказів не було, або може не хотіли викривати власну агентуру, що доносила на мене.

Втім мене прибрали з таксомоторного парку, де я працював. І я пішов працювати на завод КМК. Але і там вони підсилали до мене стукачиків, словом я все життя мав проблеми з органами КДБ. І це тривало до останньої хвилини поки не розпалася радянська влада.

У мене у квартирі нібито з метою пограбування зламали двері, коли ми з дружиною були на роботі. Вони все тут перерили, але не взяли нічого. 
Папірці були, мої записи, бо я медициною трохи займався та й зараз займаюся...У мене було таких багато папірців, близько 100 штук.

Так кожен папірець був перевернутий, кожна книга (їх було багато, бо я книголюб) викинута і розвернута, словом все перерито. 

Це все з метою обшуку квартири, вони звісно це скритно робили. А потім мене викликали в органи, брали відбитки пальців, хоча все це згодом замовкало, ніхто справу ту далі не вів. Тому я все життя після звільнення мав з ними проблеми….
 
А ви  виявляли, тих хто за вами слідкував? Якщо так, то як ви це робили?

Я знав, приміром, коли я ще жив вдома, до арешту я знав, що за мною слідкують, але...

Знаку не подавали?

Так це раз. Але потім коли я вийшов я зустрічався з цією людиною, він такий облесливий був…Старається завжди зі мною поговорити, розпитати. Знав я, що за мною слідкує… Але до сьогоднішнього дня..., у нього родина, діти, я не став його ганьбити на все село…

І так само в таксомоторному парку за мною слідкували. 

Це почалося з 70 року, одного нашого побратима вбили в Калушу, потім в Тернуватці вбили ще одного нашого побратима, а потім і в самому Кривому Розі.
А я це знав, бо працював в таксі і чув багато чого.

Я працював на таксі, а розмову я вмів завести і любив завести, тому до мене доходила інформація про це все. Деякі доволі агресивно висловлювалися, що он “бандєровца” вбили. 

Тож я був дуже обережний працюючи на таксі навіть.

Ви ж знаєте, що такі люди, які не хотіли покоритися і які не хотіли з КДБ співпрацювати переносили дуже багато неприємностей.

От моя дружина працювала в союз друці. То вони кричали на їх зборах організаційних: Приїхала самостійна Україна. А я мав зовсім неприємні клопоти. А коли мене в останнє викликав начальник КДБ, то я підготувався і сказав дружині, що мене посадять по-новому. 

Я підготувався, сказав речі зібрати. Але начальник КДБ, ми з ним поговорили, у нього жінка була з Волині, сказав: ідіть працюйте, але не в таксопарк, ви там працювати не будете. Вам ніхто не буде зачіпати, але на мене все ж тиснули й переслідували. 

А розкажіть як у 89 році ви поринули в роботу пропагандивну

Ми виходили на ринки, там люди масово йдуть... Нас не велика кількість приїжджала, ми з плакатами державницькими були, люди йдуть підходять питають: ми пояснювали - говорили, що ми за Незалежну Україну, хто такі УПА, ОУН.

Підпільник Йосип Гевчук: Державних нагород не маю, але я помру патріотом, націоналістом, воїном УПА_2

У Кривому Розі на одній із акцій.

Часто в Кривому на Розі на Соцгороді акції проводили…. Але ми завжди з підходом були, люди різні були, то ми з ними лагідно себе поводили, спокійно… Конфліктів з людьми у нас ніколи не траплялося.

Підпільник Йосип Гевчук: Державних нагород не маю, але я помру патріотом, націоналістом, воїном УПА_3

Йосип Гевчук(4-зліва). З молоддю ДНУ. м. Дніпро.

А все ж до питання агентури, яка їх тактика була, вони проявляли до вас підвищений інтерес, ще були якісь особливості в поведінці, чи вас хтось попереджав про них?

Ніхто не попереджав…. Я проходив курси (контррозвідувальні-РЕД) як визначити людину, яка ненадійна… Ці люди були дуже такі делікатні, їх КДБ вербувало, їх обучали як себе поводити, вони були доволі професійні…

Вони не задавали мені ніяких прямих запитань…у таксомоторному парку приїжджали завжди в парк водії, везли пляшку із собою, і п’янствували і мене туди запрошували, особливо ті завербовані люди підійдуть так за руку візьмуть: ну пішли, пішли…трохи вип'ємо…

Але я ніколи і ніде не з ким не пив, і дуже мало розмовляв… Тоді зробили мене богомольним, казали, що йому Бозя не дозволяє випити…

І запитували мене, що вам Бозя не дозволяє випити? Я відповідав: так, Бозя не дозволяє...Я віруюча людина. І дуже віруюча, і пити категорично відмовляюся….

Навіть в КДБ  мені ставити запитання, коли мене тягали з приводу 60-иків: ви вживаєте спиртне?  
Це коли мене тягали, а тягали мене довго, - десь з місяць….

Запитували, а кого ви знаєте з Києва, а кого ви знаєте зі Львова, а хто у вас тут у Кривому Розі такі надійні люди, які проти радянської влади...

Говорю, що нікого не знаю… А вам не подобається радянська влада, говорять...

Відповідаю: та ні,  вона мені дуже подобається, вона мені така мила… А от  ті, які вам кляузи пишуть, мені не подобаються. От як. Це просто люди, які хочуть якісь заслуги мати, якусь пошану… можливості. І вони вам збирають оці усі кляузи і доносять.

Але я в нічому не винен… А влада мені подобається. От як.І я думаю, що ви ведете неправильний образ життя і мене смикаєте ні за що.

А чи були шістдесятники пов'язані з УПА, чи то був зовсім окремий рух?

Ні, у нас не були пов'язані …

Я добре знав як працює агентура. Як можна визначати агентуру, я знав що в совєтському союзі приблизно кожен 10-ий житель був завербований КДБ. 

Тому я був дуже обережним. І не тільки я, але і багато інших хлопців, ті як сиділи в концтаборах. Бо в таборах у нас теж були підпільні організації. У нас був досвід... Ми переважно лише один з одним спілкувалися тісно.

В кожному таборі своя організація була, але ми тісно підтримували зв'язки. 

Ми їх підтримували через вільнонайманих людей, які працювали на зоні… І одночасно до нас заїжджали водії, а водії були в основному вислані, і вони були незадоволені совєтською владою, і вони ж їздили по всіх таборах - завозили будівельні матеріали. 

І ми через них тримали листування.
Вже після табору мали зв'язки, знали хто де оселився. Частина наших лишилися у Караганді, частина повернулася додому - на Франківщину, Тернопільщину, Львівщину. А частина сюди - в Кривий Ріг переїхали.

Тут у Кривому Разі, наприклад, було дві людини ще окрім мене, що сиділи в одному таборі і належали до Організації.

В таборі у нас збиралися гуртки: нам читали історію, то були люди свідомі і шановані. І вони нас навчали, якщо ми чого не знали… Але кожен вільно висловлював свою думку, свій погляд.

Прибирали стукачів, так зване русскоязичноє насєлєніє. От з ними проводили роботу…

Сексоти “пропадали”?

Так, так ми з ними працювали….

А які були в цілому в ОУН зв'язки на Дніпровщині…

Я все не можу знати. Але можу сказати, що чув від одного чоловіка з Кривого Рогу… Мені він багато чого розповів з приводу зв'язків через Кривий Ріг. 
Фактично був зв'язок з Києвом, Уманню, і далі через Кривий Ріг зв'язки йшли на Херсон.

Цей чоловік, до слова, після закінчення 2 світової війни був направлений на захід України на Рівненщину. І він там ходив по селах, працював у тому відділі, де треба було насильно збирати із селян постачання: м'ясо, яйця, молоко. І він так ходив…

Але то тривало не довго, бо незабаром його затримали повстанці. Він розповідав, що його судив суд УПА. І йому сказали, якщо він розкається і буде співпрацювати із підпіллям і виїде з Рівненщини, то вони його пробачать…Словом, йому пригрозили.

І він пообіцяв виконувати все те, що вимагали. Його, втім, попередили, що до нього завітають. 

І він розповідав як одного разу вони таки завітали, попитали як він живе. І повідомили куди йому треба буде звернутися, щоб нав'язати ще контакти.
Він мав знайти начальника залізничної станції Долгінцеве.

Ми з ним зазнайомилися, бо він теж робив у таксомоторному парку, знав, що я із заходу..., а я його одного разу підвозив додому. Він був напідпитку, то він мені так і відкрився…

А ще я підвозив одних людей до Херсону, то вони мені розповіли, що в місцевості близько 30 км не доїжджаючи до Херсону загинуло 6 людей. Всі вони були озброєні і бій тривав майже цілий день. Я не став дуже допитуватися про це...Бо дуже боявся агентури… Лише в загальному поцікавився. Для мене очевидно, що то були українські націоналісти. Бо зв'язок йшов до Чорного моря. А там, ймовірно, могли передавати інформацію на захід підводними човнами західних союзників.... Це був 1947 рік.

На цьому наша розмова стосовно спогадів Йосипа Гевчука звершилася.
Але знову ж таки він поділився своїм баченням сьогодення та перспективами майбутнього. 
Тим більше, що я у нього раніше запитував як він вважає, скільки українців виступають за Незалежність України і готові за неї боротися

Йосип Гевчук: Я думаю, що меншість, десь більше, а тут у Кривому Розі явна меншість….От уявіть собі на 30 році незалежності України я отримав визнання, що я захисник України. Але подивіться як москалики хизуються своїми нагородами, ті хто воював проти нас в НКВС...
От у нас у Моршині є санаторій для бійців УПА  - "Говерла". 

І от ми були у Моршині з дружиною, до мене підходить водій і питає не хочете отримати нагороди, так для краси, щоб ви начіпляли, і коштує недорого 200 гривень... ми виписуємо свідоцтво і даємо нагороду і ми можемо озолотити всі ваші груди. 

У нас це все (звитяга як така) дуже знецінено. То я йому відповів, знаєте мені то все не треба… Але якщо вже отримувати нагороди, то їх має надавати держава.

Але я сьогодні від держави не маю жодних нагород. А ми як-не-як воювали і великою ціною.

А сьогодні наші хлопці воюють, я вболіваю за них. Втім все ж вони й одягнені і нагодовані й медичну допомогу мають. У нас же того не було. Госпіталів не було і не було куди дівати важкопоранених... Якщо поранений тяжко, то мусів дострелитися. Важке поранення - це дорівнювало гибелі.

А зараз на схилі років життя ви не хотіли б іншої долі? Як оцінюєте своє життя...  Не жалкуєте, що так склалося?

Я воював не за нагороди, Я воював за Незалежну Україну. І я ніколи не жалкував, що моя молодість пройшла у боротьбі за самостійну Україну. 

Я вніс Свою частку у боротьбу за Незалежну Україну і ніколи не жалів, не жалію і не буду жалкувати.

Бо я націоналіст і воїн армії УПА. І хоча я був на нелегальному становищі, але я багато виконував завдань.

Я робив все, що було можливо робити у моєму віці. І що мені було доступно...А те, що мені не дали нагород. То воно і не треба. Але я помру патріотом, націоналістом, воїном УПА, бандерівцем.
Інтерв'ю підготував Віктор Орел.
вибір редакції
Читайте також:
Улітку 2014 року окупаційні російсько-терористичні війська загарбали місто Красний Луч і почали свою криваву розправу над неугодними.
08 жовтня, 09:12
Навесні 2015 року він прийшов добровольцем до полтавської 17-ої запасної сотні ДУК ПС.
30 вересня, 14:35
Торік у вересні в інституті хірургії та трансплантології імені О. Шалімова обірвалося життя морського піхотинця 503 окремого батальйону.
29 вересня, 10:38
Лемик в 1933 році вбив начальника канцелярії консуляту СРСР у Львові Алєксєя Майлова, а загинув від рук гестапо у 41 році в Миргороді.
26 вересня, 19:30