Політика пам'яті не є проекцією у минуле, вона є проекцією у майбутнє!

У 2008 році Президент Російської Федерації Володимир Путін ішов, щоб нікуди не йти: термін його президентських повноважень закінчувався, що зовсім нічого не означало, хіба тільки до тієї нашої розмови не плуталися питання повсякденності - газ та інші звичні лейтмотиви наших зустрічей.

До цього усі наші зустрічі відбувалися в контексті питань торгових оборотів, розв'язання газових і нафтових вузлів. Це були важливі питання, але не базові, якщо дивитися на них з точки зору національного становлення.

З Росії часом було чути звинувачення в тому, що Ющенко проводить антиросійську політику. У таких звинуваченнях була певна короткозорість. Відверто скажу, я відчував це не тільки з тону російської преси, але й безпосередньо від вищих представників російської влади. Перші півтора року Кремль споглядав політичний курс офіційного Києва. Але згодом у коридорах і залах Сенатського палацу усе частіше і голосніше звучали коментарі щодо української політики пам'яті: це означало, що політика національного визначення Києва усе більше турбувала Кремль. Врешті-решт, це питання було піднято прямо. Тоді президент Путін почав здалеку: мовляв, для чого порушувати питання різних партизанських визвольних рухів, для чого без кінця згадувати імена їх очільників? Він пояснював, що це є складним для Росії. Моя позиція була досить простою: у кожного народу є своя історія, у російського народу - своя, в українського - своя.

У відповідь я почув певні репліки про спільну історію. І це було дивно чути: адже якщо ми вдвох ходили до однієї школи це не означає, що у нас одна біографія! Кожний з нас має свою біографію. Так само можна сказати про нації: ми жили в одній імперії, але це не означало, що її історія однаково наша.  Сам факт існування під спільним дахом СРСР ніяк не означав, що українська нація припинила існувати. У кожної нації є свої герої.

У моєму розумінні національний герой - це людина, яка зробила внесок у становлення своєї національної держави.

Це єдине визначення національного героя. Степан Бандера, Симон Петлюра, Іван Степанович Мазепа - усі вони є національними героями, адже своїми діями закладали фундамент української Незалежності. Це було в минулому, і того не викреслиш. Українська політика пам'яті мала окреслити ці береги: треба було сказати про те, що ми маємо відмінну, неросійську історію, що в ній є свої герої, мотиви та події, які треба розуміти як свої витоки, як відповіді на питання, чому твої діди чинили так, а не інакше. І взагалі, політика пам'яті не є проекцією у минуле, вона є проекцією у майбутнє!

Чому за історію ведеться така запекла боротьба? По одній причині: якщо за тобою стоїть історія, якшо за тобою стоїть велика європейська спадщина - значить, ти маєш претензію на велике майбутнє, претензію на своє окреме місце у дні сьогоднішньому, на своє місце в Європі.

Тоді, у 2008 році, ми з Путіним говорили про дві дати, які були однаково важливими для кожного з народів і однаково складно читалися в контексті російсько-українського порозуміння. Ця розмова відбувалася за певний, досить короткий час до 300-річчя Батуринської трагедії та Полтавського бою.

Коли я згадую ім'я одного з найвидатніших політиків України Івана Мазепи, то я про нього говорю не в контексті негативного стосунку до Росії, а тому, що для української нації це одна з найважливіших постатей, його незалежницьку місію має поділяти кожний, хто прагне називати себе українцем!

Мазепа - мученик: він прийшов у світ у час, коли незалежна Україна надто багатьом навіть не снилася, а він поставив це завдання перед собою! Чи є він зрадником? Що за дивна метаморфоза?! Чому ми маємо вважати Мазепу зрадником української нації, якщо він проголосив метою свого життя - національну Незалежність України?!

Чому він зрадник? У чому ця зрада?

Він зрадив національні інтереси? Ні.

Він зрадив імперські інтереси? Так.

Тобто, щоб відповісти на таке питання, ти маєш визначитися, хто ти: чи є ти громадянином і представником своєї нації.

Але якщо ти - «населення», я тебе нічого не навчу. Я тебе можу зрозуміти, але нічого не зможу навчити. І це те, що нас відрізняє: громадянський контекст. Але якщо я є представником своєї нації, то людина, яка боролася за мою незалежність, не може бути для мене зрадником!

Президенту Путіну я наводив приклад Батуринської трагедії. У 2009 році - 300-ліття Полтавського бою. З російського боку на різних рівнях тоді виходило багато ініціатив щодо підготовки святкування перемоги під Полтавою.

Я говорю Володимиру Володимировичу, що я розумію, якою важливою є ця дата для становлення Російської імперії. Ця дата символічна, базова і фундаментальна, якщо ми прагнемо зрозуміти джерела імперських змагань Росії. Це правда. Ми це розуміємо. Для українського народу є інший бік Полтавського бою, який теж треба належно вшанувати. Я мав на увазі листопад 1708 року - трагічну руїну Батурина.

Гетьманська столиця Мазепи була спалена вщент військами Петра І під орудою Меншикова. Це не тільки трагедія, яка згубила більш ніж 16 тисяч цивільних жителів міста: переважно жінок, дітей, старших людей і якоїсь відносно невеликої кількості козаків! Це дата нашого поневолення.

Це дата поневолення глибокого і всеохоплюючого.

Це трагедія, яку ми проносимо крізь три століття. І тому було б дуже добре, якби навколо тем героїчної оборони Батурина і Полтавського бою ми змогли знайти предмет історичного порозуміння. Ті події були так давно, так далеко, що, здавалося, можна було б проявити політичну волю, тактовність і схилити голови перед пам'яттю предків! Мені видавалося, що таким символічним кроком міг би бути подарунок для української нації від російської сторони: у Петербурзі зберігається архів гетьмана Мазепи. Я, чесно кажучи, сподівався, що президент Росії це зробить.

Говорю про це. Пауза. Путін мовчить...

Тоді після невеликої паузи я кажу: якщо це зробити важко - давайте спробуємо обмінятися копіями цих документів, щоб над ними могла працювати наша наука. Мовчить...

Якщо і це неможливо здійснити, то, може, ми могли б організувати тимчасову експозицію архівних документів, особистих речей гетьмана, стягів, булав, клейнодів на виставці у Батурині, у відреставрованому палаці Розумовського?!

Якби це зробити за участі президента Росії - це був би гарний крок, добрий сигнал і українському, і російському народам, що ми можемо навіть у таких складних сторінках знаходити порозуміння та історичне вибачення. Як приклад я наводив успішні кроки польсько-українського порозуміння!

Путін слухав, і мені здавалося, що ці приклади були достатньо ґрунтовні для нього. Я чомусь був впевнений, що ми були здатні запропонувати нашим суспільствам політику діалогу. Така політика складна і ніколи простою не буде.  Але разом з тим я був переконаний, що це - як прочинити двері: за відчиненими дверима у нас завжди більше шансів на порозуміння, ніж коли ми ведемо діалог через замкову щілину. Власне, коли ми обговорювали тему історичного порозуміння і примирення, він сказав, що Росія не може відповідати за радянський чи царський уряд, не може брати на себе відповідальність за їхні помилки.

У відповідь я знову наводив приклад Польщі: ми у нашому діалозі не розбирали, де якого уряду відповідальність, - ми просто говорили про дві сторони, про українську сторону і про польську. Адже примирення відбувається зараз, а не колись.

В українців є герої, які складно сприймаються в контексті польсько-українських стосунків. Але це не може бути докором моїм сьогоднішнім польським друзям. Це не докір - то історична константа у минулому, яку ми не здатні змінити! Це обставини, в яких жила моя нація і польська нація. Колись. Але якщо ми сильні, якщо ми чесні, якщо ми друзі - давайте подамо одне одному руку і скажемо: так, це було! Наше минуле було трагічним. Наше минуле було з кров'ю. Нема іншого сенсу рахувати занапащені душі, окрім того, щоб констатувати: у всьому злому ми каємося, а у всьому недоброму, що було вчинено щодо нас, ми чуємо прохання про вибачення іншої сторони. Це єдиний спосіб знайти діалог. Не треба соромитися слів «пробачте» і «мені шкода»! Я мав абсолютно позитивні сподівання розпочати діалог із росіянами. Мої аргументи були щирі.

Путін справляв враження людини, яка дослуховується до цих аргументів, сприймає їх адекватно і повноцінно ... Проте подальші події показали, що мої пропозиції діалогу не були сприйняті. Путін не сказав мені «Ні» в очі.

Але політично це не могло бути потрактовано інакше.

Путін сказав «Ні» - усіма своїми подальшими діями.

Це була величезна помилка в контексті російсько-українських відносин того часу. Це був тест на щирість у стосунках і намірах.

ДЖЕРЕЛО