Померти не страшно. Страшно втратити гідність
Я добровільно пішов захищати країну, але не погоджувався ставати мовчазним кріпаком.
ПОМЕРТИ НЕ СТРАШНО
Улітку росіяни присилали до мого дому кілера, щоб убити мене. Завдяки професійним діям Служби безпеки України я залишився живим.
Напевно, ця прикрість не дає спокою комусь в українській владі. Сьогодні раптом дізнався про наказ командувача Національної гвардії України перевести мене до штурмової бригади. Із виданням наказу настільки поспішали, що навіть не дочекалися мого повернення із законної відпустки.
Оскільки я свого переведення з Lasar’s Group НГУ точно не ініціював, вирішив, що це ініціатива командування моєї 27-ї Печерської бригади. Запитую, чим я завинив, — розводять руками: ініціатива не їхня — спустилася зверху. Отже, мою частину просто поставили перед фактом: солдата Друзенка Г. В. потрібно перевести до в/ч № 3018 без жодного обґрунтування чи пояснення такої потреби.
Так, уперше за 12 років війни я відчув себе кріпаком.
Бо саме так поміщики поводилися з кріпаками. Один міг продати, обміняти чи подарувати кріпака іншому. Хоча тут ситуація ще гірша: попри відсутність стягнень і чудові характеристики в частині, у якій я служу вже рік, хтось невідомий без жодного обґрунтування чи пояснення (офіційного чи неофіційного) вирішує перевести мене до іншої частини, у якій я невідомо кому й для чого потрібний. Принаймні «Рубіж» точно не літає на крилах, на яких літає «Лазар», а отже, усі навчання минулої зими й досвід весни — псу під хвіст…
Сподіваюся, це стане уроком для тих небагатьох диваків, які ще добровільно йдуть до українського війська. Армія — це кріпацтво. Тут нікого не цікавлять логіка, здоровий глузд чи ефективність.
Хоча чому? Логіка є: перетворити вільного козака на мовчазного кріпака. І заткнути рота людині, яка критикує владу й не погоджується з «генеральною лінією партії». Тоді чим ми відрізняємося від росії? Мовою, кольором прапора, але не суттю. «Страна рабов, страна господ»…
Якщо хтось сподівався, що я не повернуся із закордонної відпустки чи піду в СЗЧ, то він мене погано знає. Я пішов на фронт добровільно 12 років тому. Без жодної державної підтримки створив один із найефективніших медичних підрозділів Сил оборони України, який досі рятує поранених на фронті та допомагає їм відновитися в тилу. Коли держава вирішила, що рядовий Друзенко їй потрібен більше, ніж засновник та очільник ПДМШ / PDMSh, я мобілізувався, чесно пройшов БЗВП і, попри висновок ВЛК про обмежену придатність, написав рапорт та поїхав на фронт.
Щоправда, літо провів у лікарнях та на реабілітації, але якщо держава одягає в камуфляж чоловіків 50+, їй слід бути готовою до того, що значну частину часу вони проводитимуть у медичних закладах. Байдики не бив — за літо запустив у ПДМШ / PDMSh проєкт медичних перевезень. Попит, який не може задовольнити держава, виявився настільки великим, що лише за III квартал наші швидкі з пораненими військовими та ветеранами проїхали дорогами України понад 40 тис. км. Тобто об’їхали земну кулю вздовж екватора.
Хоча кому я все це пояснюю? Слово «ефективність» — це точно не для наших «ефективних менеджерів» у погонах чи без них. Видавати та виконувати абсурдні (чи навіть злочинні) накази — інша справа. Але якщо хтось сподівається заткнути мені в такий спосіб рота, він глибоко помиляється. Мені болить моя країна, а тому я робитиму все, аби вона вижила навіть під владою, яка до болю нагадує нашого ворога.
Померти не страшно. Врешті-решт це лише уточнення другої дати на надгробку. Страшно зрадити себе. Страшно втратити власну гідність. Страшно розучитися любити. Страшно перетворитися на подобу свого ворога.
І померти однозначно краще, аніж стати кріпаком.
Як і замах росіян, сприймаю намагання когось у владі підступно позбутися мене не інакше як визнання.
Як там у Ганді? «Спочатку вони вас не помічають, потім з вас сміються, потім з вами борються, а потім ви перемагаєте». Отже, я за крок від перемоги.
