Прифронтова Авдіївка. Війна тривала і дикі акорди руйнації не давали місту супокою

7-ий день поспіль до пурпурових лацканів жовтня притискався кінський хвіст норд-стрімного вітру. Він розтинав навпіл дикий луг, який стелився в подобі пересушеного сарматського пряника.

Осінь форсувала останній рубіж бабиного літа і температурний стовпчик просів наполовину.

В бетонованих кутах прохідної коксохіму залипали у летаргії мухи.
Вони згасали на трикутних пластах павутиння у прикінцевих імпульсах життя.

Над розношеною вертушкою з канонічною будкою вахтера височів піксельний електрогодинник.

На його екрані зелені палички Коха складалися у цифри, і кожна транзитна мить отримувала від годинника свій порядковий номер.

Нічна зміна робітників шикувалася перед лузою прохідного флоксу.

Розмови, поодинокі екрани смартфонів, скручені у трубку паперові газети і кульки з котлетою у пластмасовому судочку вливалися струмочком на територію циклопічного комбінату.

А за кілометр від тліючих індустріальних труб лягала паволока підозрілого спокою.

Важкі портьєри темряви завмерли над безкраїм престолом рівнини. В її серцевину врізалася іржава стріла трамвайної колії.

За щетиною лісосмуги у горлянці горизонту застрягла тонка поперечна риска Куйбишевського району Донецька.

Вона звіддаля жевріла млявим мармеладним світлом ліхтарів і пронизувалась оптикою навколоДАПівських окопів.

Колись спагеті рейок тягнулися від дачних халуп Виноградників головною вулицею до заміської смуги.

Саме там чорніли артерії і трубчаті кістки промислового Молоху під гігантськими літерами АКХЗ.

Трамвай містив у собі грубі голоси і мозолисті руки пролетарів та тягнув цю робітничу орду у далечінь полів на перезмінку.

Маршруту судилося пережити окупацію 2014-го року та припинити існування напередодні гарячої фази на Авдіївській промзоні…

А далі йшов туман помножений на куряву згарищ, які лишилися від борні за «Алмази».

Пістряві спалахи градів вже давно не вшивалися у рясофорну темряву ночей. Але війна тривала і дикі акорди руйнації не давали місту супокою.

Бас артилерії розідрав благий ситець тиші раптовим ривком о пів на другу ночі. Ворог пристрілювався без ліричних відступів і зайвого апломбу.

Досить швидко активність вогневих позицій подвоїлась і прильоти великих калібрів віялом здіймали землю з напрямку Спартака і Ясинуватої.

Редути українського війська були притиснуті до межових кварталів міста…

І не кожна птаха могла пролетіти між цими світами, аби не зачепити одним крилом шиферний дах жилої домівки, а іншим верхівку армійського бліндажу.

Відтак обабіч вулиці шикувалися контужені будинки з посіченими уламками мін фасадами.

Це означало, що  артилерійська дуель увійшла в інтенсивний ритм.

Квартирні вікна залатано суцільними аркушами фанери.

Але поміж сліпих очей екстер’єрів траплялися помешкання з потрісканими і мутними шибами.

Вони ще вчора смакували розкіш денного світла і не скидалися на кубічний відстійник печерної темряви. Проте ця перевага миттєво перетворювалася на ахіллесову п’яту.

З початком боїв їхнє становище було програшним. І глупа ніч та розпластаний на її покривалі арт-обстріл ампутували віру у настання ранку.

Вулиця Молодіжна впиралася у заміноване поле. Там закінчувалося місто, а біля найближчого перехрестя височіли трепановані паралелограми кількох багатоповерхівок.

В сусідніх кварталах крутилася тривога. Здригалася, як м’ясистий товстолоб у мокрій балії.

Натягнутий неспокій втискався у душі принишклих жителів міста.

Він розпластувався на жовклих зім’ятих простирадлах і притискався  грудьми до продавлених і провисаючих диванів.

«Якщо летітиме в наш бік, лягай на підлогу і молись крізь зціплені зуби…»

Снаряди навісною дугою пролітали над зсудомленими кварталами. Вони вшивалися у пласти статичного повітря стинаючи звуки монотонним фальцетом.

А за кілька секунд їхнє тротилове вістря вганялося під шкіру грунту і від місця прильоту ширилося коло сейсмічного струсу.

За кутовою стіною силікатної хрущовки причаїлися подихи.

На підлозі квартири п’ятого поверху лежало три щоки.

Поверхнею лінолеуму розтікався тихий голос батька. «Якщо прильоти підкрадатимуться під балкони, ми прошмигнемо у підвал.

Поки на позиціях триватиме перезарядка – щосили біжим. Повербанк при мені, пляшку з водою я зачеплю на кухні».  

В під’їзді двері квартир відкриті. Мешканці перегукуються з сусідами, які вже встигли забігти в укриття.

«Тьотя Маша, спускайтесь осторожно! Держитесь двумя руками за перило!»

Між другим і першим поверхом боком сунеться бабця у бляклому халаті.

Повільно перебирає кути сходинок варикозними ногами.

Мутним поглядом зрить на двері підвалу і пам’ятає, що слід поспішати.

До порогу дверей, де починається спуск у тухлу вакуоль підземного царства, залишилось 18 сходинок.

Там тягнуться іржаві труби, і стоїть перебитий хлоркою штин щурячого калу. У головній кімнаті сховища витікає мідне світло з бульбашки електричної лампи.

По кутах розтасовані дерев’яні ящики і притягнуті зі звалища меблі. Антураж не найкращий, втім козир безпеки криє усі недоліки підземної локації.

Знову фальцетом тягнуть ноту траєкторії снарядів. Ширяться струси і подекуди лопається скло.

Побілкою притрушується підлога. Здригаються ложки у склянках. Коти забилися в глухі кути під ліжком.

Хтось в інтервалі транзитної тиші несеться з верхніх поверхів до низу…

З відступом темряви діри на шиферних дахах чорніють проваллями.

Їх необачно прошило вертикальне піке зеленобоких мін 82-го калібру.

У районах, що на гальорці старої Авдіївки, понурі силуети робітників мовчазно снують до зупинки.

Віддалені звуки канонад не порушують стану байдужості на обличчях. Механіка життя уповільнена і приглушена.

Вона безчуттєва, як кінцівка зі спазмованими нервовими закінченнями.

Автобус з написом «Метінвест» і начерком багатозначного гасла «Вопреки!» заповзає у сітку провулків.

Кути і обриси будинків стоять по груди у сірих напівтонах.

Ранок натягує небо з цементними розводами і дрібний дощ наслинює поліетиленові плащі поодиноких пішоходів.

Акорди депресії вкублюються у гайморові пазухи і у таких випадках психологи радять вмикати в кімнатах яскраве світло. Але не всі приміщення озброєні такою ілюмінацією.

А ранкова маршрутка чи не єдине місце, де гарантовано сідаєш в згусток світла, немов у лимонадну ванну.

Ілюзорні бульбашки і в’їдливий фон освіжаючого світла впродовж миті лоскочуть зорові рецептори.

Після 8 поворотів у провулках гальмівні колодки скиглять перед повільним переїздом мертвої гілки залізниці.

Автобус сунеться маршрутом і вкрадається у квартал, який закляк під обстрілом.

Його салон нашпиговано бадьорим неоновим світлом, а на дермантинових сидіннях байдужо дивляться крізь вікно робітники комбінату.

І вже немає значення – зачепить його рандомний уламок снаряду чи ні.

Адже траєкторії смерті неможливо оскаржити у касаційній інстанції небесної ієрархії. І усе буде так, як йому належить статись.