Війна жахлива сама собою. Але біда у тому, що страх війни має друге дно, практично ніким не помітне.
Втім, насамперед слід уточнити, що йдеться про війну, подібну до Першої, і, звичайно ж, Другої світової... Це війна кількості, війна "вогневих валів" і колосальних руйнувань.
Ця війна може тривати довго, і вона має вкрай руйнівний, патогенний вплив на психіку людей – не лише військовослужбовців, абсолютно всіх. І йдеться не про посттравматичний стресовий розлад (сумнозвісний ПТСР – прим. ред.).
Проблема полягає у тому, що такий вид війни, яку іноді називають "війною Ареса (Марса)" вмонтовує кожну людину у максимально реактивний стан, у режим життя, що чітко вписується у систему "стимул-реакція". Це, мовляв, еґреґор панування руйнації над творенням.
У такому режимі неможливе мислення, неможлива творчість, все зведено до виконання лише однієї мети – виживання. І навіть, коли війна завершується, шанси вийти з режиму виживання вкрай малі.
Для однієї людини – це трагедія, для суспільства – справжня криза. Натомість для спільності, що тільки формується, якою є народ України, вірніше нація, яка робить перші кроки до звільнення з колоніального, архаїчного стану, – катастрофа.
І тут не до перебільшення явища, яке ось-ось накриє всіх нас із головою. Неможливо реалізовувати найскладніші завдання майбутнього відновлення України, формувати громадянське суспільство, будувати сучасну економіку, перебуваючи у реактивному режимі.
Певніше, у стані постійного виживання. Вже зараз необхідно вибудовувати острови "спокою", простору, вільні від реактивності.
Саме зараз треба цим займатися: створювати філософські академії, на зразок платонівської, організовувати незалежні від держави бізнес-спільноти... Все це можливе лише в публічному просторі – куди мають вийти справжні інтелектуали.
Зрештою, від островів "нереактивності", від подолання стратегії виживання повністю залежить майбутнє України. У воєнній стратегії – не меншою мірою.
Необхідно вже зараз переходити від "війни Ареса" до "війни Афіни та Аполлона" – мережевої стратегії ведення війни, чиї безпосередні учасники самоорганізуються, де необхідні вже не героїзм, а інтелект і солідарність, гнучка і рухлива. Проактивність, але не реактивність.
Не менш того, необхідна робота із формування нових цінностей майбутньої України; і тут не відбутися гаслами, на кшталт "армія, віра, мова". Важливо усвідомити, що ми перебуваємо у нульовій точці не лише історії України, а й усього світопорядку.
Попередні інституції зникли, хоча ще залишається їхня видимість. Колись філософ Мєраб Мамардашвілі назвав такий стан "точкою абсолютного хаосу", де необхідно наново відкривати своє місце не лише у політиці, культурі та історії, а й у реальності загалом. Зупинитися, заспокоїтися, відмовитися, замислитися...
Ось справжня, незважаючи ні на що, необхідність для кожного із нас. Парадоксально, але нам доведеться об'єднати два принципи "лови момент" і "спіши повільно".