Логіку історії та окремих цивілізаційних утворень важко заперечити. Особливо, коли йдеться про Україну та її одвічного ворога зі Сходу...
Тривалий час вважалося, що ХХІ століття стане не "кінцем історії" у ліберально-демократичному розумінні як переходу до одно полярного світу ринкової економіки та торжества прав людини, а безжальною та безкомпромісною боротьбою цивілізацій, сформованих на ціннісних основах.
Останні події вказують, що реальний конфлікт цивілізацій навряд чи формуватиметься як протистояння держав Заходу та ісламу, про що роками говорили авторитетні класики сучасної геополітики.
У реальності конфлікт розгортається по лініях, що все більше нагадують совєцько-американське протиборство часів Холодної війни 1949-1989 років.
Російська агресія проти України поставила світовий геополітичний порядок на межу катастрофи, де відстань до кровопролиття та ядерної заграви найкоротша з часів совєцької агресії проти революційної Угорщини 1956 року, Карибської ракетної кризи 1962 року, придушення демократичної Чехо-Словаччини 1968 року та вторгнення у волелюбний Афґаністан 1979 року.
Замість пристаркуватих совєцьких генсеків і компартійних реакціонерів спітнілі пальці на кнопках ядерних арсеналів тримають пітерські чекісти, комсомольські мільйонери та недобиті відморозки 1990-х, одурманені мріями про світове панування та російським шовіністичним перегаром.
Ідеологічним арсеналом, духовною базою та концептуальною основою нового етапу неоголошеної війни Росії проти решти світу стало євразійство – потворний ідеологічний мутант, вирощений в теплицях та лабораторіях Луб'янки у 1920-1930-х роках.
Небезпечна і хаотична мішанина російського шовінізму, азійського політичного деспотизму, візантійського макіавеллізму, месіянського московського православ'я, державного капіталізму, чекістського елітаризму, мілітаризму, більшовицьких фантазій про підрив світового порядку, мультикультуралізму та великодержавного імперського хамства – ось це і є той ідеологічний вінегрет, яким наповнено голови путінських олігархів та генералів.
Євразійська цивілізація, що має постати в результаті успішного поглинання України та приєднання її до союзу РФ, Білорусі та Казахстану як сировинного придатка та плацдарму подальшого розгортання агресії, передбачає охопити собою колишню територію максимального просування сталінської імперії.
Нагадаю, до смерті кривавого диктатора, прикладом якого надихаються у Кремлі, чоботи совєцьких окупантів, окрім поневолених українських земель, топтали Східну Пруссію, Польщу, Болгарію, Чехо-Словаччину, Румунію, Юґославію, Албанію, Східну Німеччину, Східну Австрію, Північну Корею...
Тим часом, уже тоді сталінська номенклатура хотіла більшого – Західну Німеччину, Австрію, Південну Корею, Північний Іран, Грецію, Трієст, Дарданелли, і навіть колишню італійську колонію в Африці – Сомалі!
Часи змінились, але пріоритети залишились незмінними: від Лєніна-Сталіна до Путіна-Мєдвєдєва стратегічний курс на євразійську імперську інтеграцію залишається непорушним.
Призначення України – стати серцем Європи; не лише географічним центром, але й геополітичним осердям, навколо якого формуватиметься вісь європейської та, можливо, світової історії ХХІ століття.
У цивілізаційному конфлікті місія України може полягати не лише в тому, аби бути східним рубежем Європи, а й виконати історичне надзавдання – стати "ангелом помсти поневолених народів", який поховає російський імперський проект євразійської експансії.
В історичній перспективі роль провідників у цьому нерівному двобої брали на себе велетні і титани українського націотворення та визвольної боротьби.
Король Русі-України Данило вистояв перед ординською навалою у ХІІІ столітті у сутінках Середньовіччя та зберіг православну цивілізацію між Дністром і Дніпром від азійського потопу.
Гетьмани Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Іван Виговський, Петро Дорошенко та Іван Мазепа заклали фундамент геополітичних альянсів із Польщею, Швецією та Туреччиною, які тривалий час стримували російську імперську експансію аж до трагічної поразки української зброї 1709 року під Полтавою.
Від зруйнування та спалення Києва Андрієм Боголюбським у 1169 році та ханом Батиєм у 1240 році до кривавого шабашу більшовицьких бандформувань Муравйова у 1918 році та підриву Хрещатика військами НКВД у 1941 році Київ як сакральний центр Нової Європи постає центральним об’єктом люті та ненависті євразійців.
Недаремно барикади Майдану вселяють жах у серця кремлівських стратегів; адже тут не лише зламали хребет жандармсько-репресивній гідрі поліцейського режиму, на якому споконвіків тримаються всі починання російських еліт.
Темрява відступала від вогню палаючих сердець і автопокришок, елітні спецназівці тікали від гніву студентів, менеджерів і робітників, а тим часом наступали ідеали національної солідарності, народовладдя, свободи, гідності, братерства, соціальної справедливості, чесної праці, добробуту, вільнодумства та людяності.
Іншими словами, фронт проходив по лінії боротьби двох систем цінностей, а отже – цивілізацій; зараз він змістився на українсько-російське прикордоння, яке палає у вогні – це остання лінія оборони євразійства в Україні.
P.S. Сподіваюся, що ця війна змусить більшість українців критично сприймати дійсність і вірно обирати лідерів. А ці лідери вже тут на віддалі душі та серця!