Про очі

Гаразд, не було отого. Ну, коли лідер, уже тоді найвеличніший, був готовий першу ледю віддати за один лише загляд в баньки ідіота. Пам'ятаєте, «не стріляти в білих стерхів», «нафік нам стратегія», «всі –  на укладення асфальту»?

Проїхали, панове, було – та загуло. Он Пелосі, не якась там корабельна шуляк, а спікерка Палати ще тих представників!, навстоячки грала роль провінційної фанатки, доведеної до екстазу з'явою на сцені задрищенського театру столичного ловеласа. Екран телевізора з «Єдиним марафоном» стік єлеєм.

І про дідо, гостинного господаря – окрема розмова. Триста днів і ночей пафосно розумувати про «миру – мир», «ми до останнього могіканина…», і цинічно дозувати щодобову смерть українцям? І вицідити 1 (один!) Patriot на 603 700 квадратних кілометрів безжально розстрілюваної території? Чомусь губиться вдячність у темряві блекаутів.

Не намагайтеся, не переконаєте, що дідо з НАТО'м при пам'яті. Бо  панянка Макарова, наша посолкиня на Потомаці, так гарно фантазує про непорівнянні статуси «реальної допомоги» і «формату ленд-лізу», що заслухаєшся. Мовляв, дають реально більше, ніж дадуть за ленд-лізом. Куди діватися – віримо.   

Вже трохи й осточортів пошук начальником Макарової, паном Кулебою епітетів до очевидного усім зволікання Заходу з допомогою Україні. Наразі пан начальник виправдовує «моторошне побоювання» НАТО «політичними, психологічними і економічними» обставинами.

Поставки на гальмах – шукай епітети. А де всього-на-всього одна спарка F-16 в небі і дві-три ланки M1 «Абрамс» на суші України, щоб і небо, і земля стали мирними? Ескалація? Та годі нею прикриватися, щур вже давно вашими червоними лініями дупу витер.

Хтось там у вас сцикун, партнери. Вашому героїчному візаві – спартанцю за примусом з поганялом «новітній черчиль» – ще доведеться перепрошувати за чотири повістки, а вас, цивілізований світе, не мучить совість? Не сняться українські діти, котрі щодень відлітають у засвіти від рашистського заліза?

Немає ні охоти, ні фаху коментувати ні захопленість світу «зеленим утіленням України», ні перспективами якогось «справедливого миру» у викладі проституйованого з усіх можливих позицій Макрона.  

Як не нам тягатися з хитрохуанховим Фу – новим агреманом КНР в ЄС, котрий, удаючи себе при розумі, заявив, що їм на Хуанхе «тяжко і складно обирати між друзями». Коли до тебе незупинним потоком (хуанхою!), за безцінь йде нафта, справді важко продерти заспані очі і побачити зграю рашистських «дружніх» шакалів на «дружніх» українських землях. Тільки ж бо й дилетанту до снаги усвідомити, що, приєднайся Китай до санкцій, щур до вечора відкусить собі голову.
«Друзі»… Отой Фу – слабак у своєму фольклорі, бо мудрі китайці «однією рукою двох жаб не ловлять». І їхньому мудрецю, що угніздився на березі ріки в очікуванні пропливаючих ворожих останок, зручно повчати нас – неуків, бо «коли вуха заткнуті, людського горя не чутно». 

Отут на хвильку зупинимось, бо пафосним окропом парують і Європа, і заокеанські далі. Давайте дочекаємось хоч би чогось суттєвішого від історичного візиту. І вже тоді складемо панегірик очам «смертельно втомленої людини, із синцями під очима від безсонних ночей, але з палаючим і щасливим поглядом, за яким любов до життя, свободи і упевненість у перемозі» ©.

Поки що навздогін історичному візиту «наших очей» до штаб-квартири світової демократії європейський лідер із явно заниженою соціальною відповідальністю зачинив Україні хвіртку до НАТО. Не той дрескод? Ми тут на Монмартрі усі такі у шармі, а ти – невмивана…

А умиватися нашим хлопцям і дівчатам направду ніколи – гинуть за твій шарм, повіє. Це ми про француза, якщо що.