Про репресії на мінімалках проти тих, хто за кордоном.

В Україні проблема з мобілізацією. Це робить закон про мобілізацію вкрай важливим. Мета – зробити так, щоб збільшити кількість людей, яких можна призвати в армію. Збільшити кількість людей, що призиваються.

І логічно було б, якби всі дії закону про мобілізації були спрямовані саме на це.

Мова про те, що держава призупинила консульству підтримку чоловіків, що перебувають за кордоном.

Чи йде це в рамках головної мети закону — збільшити чисельність ЗСУ? Збільшити ефективність мобілізації?

Ніяким чином. Ці дії не змусять жодного чоловіка, який обрав бути за кордоном під час війни, повернутися в Україну. Ці незручності, які створені абсолютно всім чоловікам, які є за кордоном, жодним чином в голові у тих чоловіків, яких держава хотіла б бачити у війську, не йдуть у порівняння з незручностями, які їм доставить мобілізація. При чому, не всі чоловіки за кордоном перепливали Тису. Багато хто перебуває там легально.

Таким чином ефективність цього заходу нульова.

Проте держава його застосовує ще й смакує. Фокусуючись на цьому, замість того, щоб застосовувати непопулярні кроки, які мають дати результат. Результат у вигляді збільшення числа мобілізованих. Але, схоже, результат не на часі.

Що це тоді?

Це і дрібна помста. І популізм. Бо держава показує, що вона мститься тим, хто поїхав, що має доставити задоволення тим, хто лишився. Грається на темних сторонах людської натури. Намагається здобути дешеву популярність на болючій для суспільства темі.

І Україна вкрай зацікавлена у тому, щоб максимальна кількість людей, що виїхала за кордон через війну, в тому числі чоловіків, повернулась. Ці люди потрібні тут. І останнє що варто робити, це робити кроки, які спрямовані на те, щоб ці люди не повернулись. І мова про ненависть одних українців до інших, яку держава культивує. Загострюючи кути, які мала б згладжувати.

І так, ці чоловіки потрібні в Україні. І так, вони вибрали не бути в Україні під час війни. І тут немає суперечності. Україні потрібні всі свої громадяни. І не всі громадяни України — герої. Як і будь-якої іншої країни.

Україні потрібні не тільки герої.

Україні потрібні люди, що будуть платити податки, щоб було чим платити пенсії. Україні потрібні будуть люди, які будуть народжувати, а для цього поки потрібні і чоловіки також. Україні потрібні споживачі, щоб ті, хто зараз готує каву під час обстрілів, мав можливість продавати її і збільшувати свій бізнес і після війни. Україні потрібні ці чоловіки, навіть якщо хтось вважає їх вибір не моральним.

Так, вони свідомо обрали бути за межами України під час війни. В тому числі побоюючись, що можуть бути мобілізовані. Але бажання мобілізуватись відсутнє і у чоловіків, що є в Україні.

Чи їх вчинок більш негативний, ніж поведінка дезертирів, які тисячами тікають з фронту? Чи будемо ненавидіти і тих, хто був заброньований протягом всіє війни? Де ця лінія, після якої держава скаже – «а от їх ми хочемо ненавидіти»?

Причому зараз свідомо не йде мова про внесок людей, які перебуваючи за кордоном і відчуваючи докори сумління, почуття провини, можуть активно донатити. І робити це більше великої кількості людей, що перебуває в цей час в Україні подалі від фронту. Останнє що українці мають робити після війни — це мірятись, хто що зробив. І хто більший патріот. Це треба залишити політикам. А проблем у суспільстві вистачає і без цього.

Війна — це трагедія. І травма. І після війни, коли цей день настане, суспільству треба лікувати ці травми.

І держава має грати тут провідну роль. І не логічно, якщо держава ці травми ще посилює. Тим більше кроками, які жодним чином не наближають нас до перемоги.