Іноді методи борців за українізацію історико-культурного простору відверто нагадують печерне дикунство. Замість створення – тільки руйнація.
У намаганні позбавитися "всього російського" (чи пак, московського) ура-патріоти переходять межу дозволеного, зазіхаючи на те, що їм не належить. І це аж ніяк не відрізняється, ані від дій лівацьких рухів "Antifa" і "BLM", ані від окупантів із РФ.
Скажімо, днями до Полтави завітав відомий український письменник, перекладач і громадський діяч Сергій Жадан. Він зробив знімок із пам'ятником Алєксандру Пушкіну й тепер, за традицією, "трубадур імперії" має піти на "смітник історії" або ж у музей.
Головною причиною такого туру містами України пан Жадан вказує російську агресію, яка після 24.II.2022 розрослася до широкомасштабного формату. Всюди, куди приїжджав письменник, знаходив і фотографувався біля пам'ятників Пушкіну, – "трубадура імперії" демонтували.
У Полтаві, крім Пушкіна, є ще кілька монументів подібним українофобам, які потребують, так би мовити, невідкладної дерусифікації/демосковізації. Перелічемо їх: пам'ятник Пєтру I (на повен зріст); постамент на місці відпочинку цього ж таки царя; пам'ятник фортечному коменданту Алєксєю Кєліну; бюст переконаному більшовику й генералу армії Ніколаю Ватутіну, а також пам'ятник совєцькому генерал-лейтенанту Алєксєю Зигіну.
Цілком очевидно, прощання зі спадком колоніальної минувшини має відбуватися цивілізованим шляхом й у встановлений чинним українським законодавством спосіб. Але, якщо демонтаж вищезгаданих меморіальних знаків, залишених Російською імперією та Совєцьким Союзом, – адекватна реакція на агресію Московії, то викликає подив бажання деяких охоронців старовини додати до списку ще й частину неперевершеного архітектурного комплексу нашого міста доби класицизму.
Так, мова про Монумент Слави, спорудженого у 1811 році у гармонійній єдності з ансамблем Круглої площі. Цю пам'ятку не можна просто так узяти й демонтувати, знищити, підірвати чи зруйнувати, бо вона (в уяві далеких від історичної науки, архітектурного таланту й ґенія інженерії) нібито неодмінно мусить символізувати "велич російської зброї".
Якщо прибрати постамент монументального мистецтва початку XIX століття на честь 100-ліття Полтавської битви, то Кругла площа, котра за каденції міських голів-українофобів Анатолія Кукоби, Андрія Матковського й Олександра Мамая стала згарищем, утратить будь-яку матеріальну, не кажучи вже про культурну цінність. Ті, хто воліють знести Монумент Слави, – ліквідуйте і все, що довкола, не зупиняйтеся на пів дороги.
Не подобається фалічно спрямована чавунно-бронзова колона, увінчана золотим орлом? Нумо братися за спалені Кадетський корпус, будинок Дворянського зібрання, колишній будинок генерал-губернатора (тепер – Полтавська обласна Рада профспілок), будинок Полтавських губернських державних установ (нині – міська рада), зруйнуймо їх також до основ, до самого фундаменту, аби імперського духу не лишилося.
Такою логікою керуються ті, для кого ні пам'ять, ані цінності, не відіграють жодної ролі у житті; знищили – і забули. Хоча навіть гітлерівці, захопивши восени 1941 року Полтаву, не посміли підняти руку на згадані споруди та меморіали, бо мали відчуття прекрасного, успадкованого від Ґьоте, Клінґера й Ваґнера.
Інакше ставлення було у совєтів: повернулися на українські землі у 1943-1944 роках і давай комунізувати все, до чого руки дотягнуться, а цінність від їхніх ідолів рівнозначна нулю. Тому не шкода ні боввана Лєніна, ні Ватутіна із Зигіним; і про манкурта Володимира Короленка не забудьмо, який обходив стороною все українське.
А що ж сучасна вітчизняна еліта, пізно і нашвидкуруч перефарбована у синьо-жовті кольори, спромоглася спорудити величного, щоби виносити "смертний вирок" закарбованим у граніт, бронзу, мармур, цеглу і чавун сивочолим очевидцям минулого? Відповідь наступна: А-Н-І-Ч-О-Г-І-С-І-Н-Ь-К-О!
У зв'язку з вищевикладеним вважаємо злочинним узяти й перекреслити все те, що дісталося нам від предків. А ура-патріотичний угар недоумкуватих активістів, які у розпал широкомасштабної війни без розбору взялися за "розчищення" культурно-історичного простору, – подібний до дій росіян на тимчасово окупованих територіях України, або їхніх попередників-більшовиків, які знищували храми, грабували музеї та зносили неугодні пам'ятники.
Насамкінець принагідно звернутися до мудрості давніх римлян, які по завоюванню чужоземців – мешканців Еллади (котрі завше стояли на щабель вище від леґіонерів з Апеннін) чи Єґипту – нічого не знищували, але привносили своє, покращуючи середовище власною архітектурою та скульптурою: «Якщо це дозволено іншим, не означає, що дозволено тобі» (лат. Aliis si licet, tibi non licet). Пам'ятайте про це перед тим, як наважитеся знищити зроблене не вами!
Окремо "Останній Бастіон" нагадує читачам, що лякливі полтавські "Паньки", описані ще Дмитром Донцовим, знову здійняли свої овечі голови. Їм конче необхідно зберегти пам'ять про червоних "визволителів" Ватутіна і Зигіна.