Скавчання полтавських селюків на «російську велич»
Духовна колиска України давно стала клоакою, де здоровий глузд і моральні цінності не у пошані. Жителі попри війну чубляться через історію.
У славетного уродженця Мелітополя Дмитра Донцова є чудовий ідеологічний есей під назвою "Степові «анархісти» і хитрі Паньки", написаний 1953 року. Лейтмотив цього тексту доволі простий – жменька шляхетних особистостей (сподвижників нації) протистоїть оглухлій і німій "кастрованій" масі.
Здавалося, чого нині згадувати написане 70 років тому, коли Україна вільна й здатна нарешті розвивати власну культуру, науку, освіту, шанувати пам'ять про минувшину й плекати майбутнє... І все ж таки, отой Донцовський "кастрований" плебс досі при справах, всюди пнучи свого настирливого носа.
Яскравий приклад – нещодавній випадок з очільником робочої групи із перейменування вулиць у Полтаві Леонідом Булавою. На своїй Facebook-сторінці він розповів про реакцію деяких містян на процес дерусифікації топоніміки нашої громади (див. доказ нижче – прим. ред.).
Виявилося, що особи із відверто споживацьким типом мислення (їсти-пити-спати-відпочивати-глузувати-шкодити-вмерти) страшно жити поряд із паном Булавою в одному будинку, на одній вулиці. Бояться, людоньки, що "грізні" московити дізнаються про українізацію, розлютяться і вдарять ракетами по Полтаві, як ніколи досі.
Тому задля власної безпеки сусіди вимагають від добропорядного громадянина і патріота Леоніда Були негайно «виїхати куди-небудь до кінця війни». Адже він "розхитує човна" й українізує "не на часі" культурний простір нашого міста.
Лякливі полтавські "Паньки", описані Дмитром Донцовим, знову здійняли свої овечі голови. Ну, звісно, бо ж зазіхнули на "святе" для них – вулицю Кукоби, а ще вулиці Зигіна та Ватутіна (ну, це так, між іншим, аби не забути потім).
І не питається плебс, чим завинила перед сотнями російських снарядів ціла вулиця Московська у понищеному й тимчасово окупованому Маріуполі або вулиця Дружби народів у харківській Салтівці, де живого місця не лишилося від багатоповерхівок, оскільки є "нагальніші справи". Наприклад, замість агресора із РФ спрямувати всю лють на українця, який хоч якось витягає з колоніальної спадщини нашу справжню й почати травмовану минувшину.
Цілком очевидно, що ці особи (скажімо прямо: "лохторат" – прим. ред.), невдоволені дерусифікацією та декомунізацією під час бойових дій проти нової воєнної навали московитів, у 2019 році віддали свої голоси за "Слуг неукраїнського народу", а у 2020-му – за українофоба Олександра Мамая і його каґал. Їм нічого боятися ворожих дронів-камікадзе і ракет, бо у Полтави надійний "ватний щит" в особі поки що чинної міської влади, підтримуваної абсолютно лояльною більшістю населення.
З такими темпами наше рідне місто буде не духовною, а совєцькою столицею України, відібравши у розбомбленого російськими окупантами Харкова це не почесне звання. Не може бути більше компромісів – ні з чужими, ні зі своїм, (хто з них хоче за будь-що втримати хибну довоєнну версію комфорту), – які повернуть нас у російське ярмо.
І на останок зацитуємо Дмитра Донцова: «О, цей безсмертний тип хохла!.. Поклони б'є він перед Москвою, породжує суспільну ненависть до того типу вільної людини, не лакея, не раба, не чужого попихача, до типу, який був домінуючий у старій Україні, який, як ідеал, виглядав Тарас Шевченко, який проповідував націоналізм... Я думаю, що не буде пересадою сказати, що вся "чесна громада" – тих, що про триєдину Русь варнякають, – є намул на тілі нації, колода в ногах її походу до великої мети».
Усім прихильникам "великої російської культури", червоних "визволителів" Ватутіна і Зигіна, "господарника" Кукоби раджу відвідати свіжі могили під жовто-блакитними прапорами, де вічним сном сплять наші захисники на Алеї Героїв. Досить уже блюзнірствувати й паплюжити кров полеглих воїнів, не за те полягли вірні сини й доньки України!
