Репортажі з-за Кобищанських парканів: тангенс-котангенс, а витягти не можуть!
Репортаж 42: тангенс-котангенс, а витягти не можуть!
Задля чого ми пишемо? Граємося у лєго-публіцистику? Вихлюпуємо нереалізовані у шкільних творах на задану тему комплекси? До слова, так звана «вільна» тема у ті благословенні молоденькі часи теж була заданою – спробував би одинадцятикласник написати про незавидну долю радянських космонавток-сучечок Чайки і Лисички з позицій захисту тварин! Або попросторікувати про ідеалізованих «прапороносців» Олеся Гончара поза їхньою визвольною місією! Зокрема, про «хазяйський» огляд Європи старшиною-полтавцем Хомою Хаєцьким. Силуємо клавку, уражені графоманією і чатозалежністю? Чи копійка не буває зайвою? Ну, якщо не дивитися у вічі співрозмовникові, у правдивій відповіді буде усього потроху.
Тим нашим колегам, чиє дисидентське демагогічне коріння сягає часів запеклих диспутів на малогабаритних хрущовських кухнях (там уміщалися троє людей – одна стояла, дві філіжанки з індійською розчинною кавою і зашарпаний сотнями рук машинописний зшиток «Одного дня Івана Денисовича» Солженіцина), пояснювати нічого не треба. Ми знаємо – нас хлібом не годуй, дай висловитись з приводу і без нього. Звісно, кожен автор має для внутрішнього вжитку невідпорний і значущий аргумент – йому, теж месії, судилося продовжити справу Ісуса Йосиповича і змінити людство на краще.
Так би мовити, примусити земляків власний кут зору помножити на синус-косинус суми кутів національного багатогранника. Зацініть, колеги, – як ми модерново поєднали тригонометрію з балачками! Гаразд, не судіть автора, і ви не судимі будете, автор вас точно не засудить.
До справ поточних. Почастішали вимоги друзів швидше визначатися з уподобаннями і назвати прізвище майбутнього українського президента. Після звичного «Хай, як справи?» йде обов'язкове: «Ти за кого?». І коли ми намагаємося плутано пояснити неможливість поставити на когось відсутністю програм претендентів, на нас дивляться, як на нові ворота. Мовляв, причому тут програми, ти мені лідера називай!
Це спрацьовує совковий атавізм, котрий по сей день живиться багаторічною байдужістю радянського народу до конкретики суспільного побутування. Ті покоління, представники яких і сьогодні є найактивнішим сегментом електорату, жили без виборів/вибору і програм. За винятком однієї – програми побудови комунізму. Спробував би хтось із «претендентів на папаху» оприлюднити своє бачення її реалізації! Ті, хто наважувався на подібне «програмохульство», по-перше, позбавлялися права обратися навіть начальником заштатного жеку, а, по-друге, негайно обмежувалися у можливостях наукового аналізу суспільних перспектив убогим книжковим фондом в'язниць Мордовії.
Ніякого впливу на електоральні потенції «Батьківщини» не має новий курс, оголошений найпрацьовитішою кандидаткою у президенти. Поіменуй пані Юля свій новий курс старим, підстаркуватим, омолодженим, косметичним, радикальним, зоряним, ходою, кроком, шляхом, БАМом, стежкою, її віряни підуть аби кудись і сторч головою, не відаючи – куди, навіщо і як. Віра ніколи не потребувала розуму. Тому з розплетеної коси «нової курсистки» так рясно скапує бажання реваншу і невситима жага до влади. Як грім серед ясного неба, ляснула новина – і Леонід Макарович Кравчук не встояв, холєра ті крапельки забирай, перед агресивною еротикою правильно укладеної коси! Признаємося, діда ми поважали за виваженість у поглядах на непрості ситуації і речі, тепер – міркуємо про оплачену кон'юнктурність.
Що, «найпростішим» соціал-демократам курс потрібен?! Тому його й немає. Є безкінечні переспіви куплетів про просте як хвіртка земне щастя, рівність вождя і його охоронця, ковбасу по 2.20. У гіршому випадку – по 2.21.
Озирніться на термінаторський фейс, який прострілює наші спини з біл-бордів – страхітливо пронизливий погляд і майже квадратне підборіддя не залишають шансів не лише на суспільний компроміс, а й на елементарне співчуття до того бідолахи, що, буває, перечепиться чи посковзнеться… Тут нам обіцяють залізний порядок, національну люстрацію, виведення на чисту воду усіх поголовно з Рабиновичем включно. Впевнено прогнозують панічну втечу руського міра за поребрик, як тільки-но замінованими посадками «республік» прошелестить поголосок про імпічмент Порошенка. За наявності на руках більше ніж чотирьох мільйонів стволів майбутнє країни за «ідеологією» рожевого соціаліста Ківи уявляється апокаліпсисом.
Доброзичливий, а часом навіть улесливий, претендент з мілітарного істеблішменту користається, здебільшого, правильними аргументами. Хіба неправда, що він був міністром? Або що – не реалізував амуніцію і землю направо і наліво в інтересах міноборони? Але курсу, як такого, немає. Як немає під рукою у пана екс-мілітарі і фізичних виконавців наміченого, бо навіть ідеально прописаний курс потребує рук, мізків і грошей хоч би на першораз, до траншу МВФ.
Курсом п'ятої колони є зрада.
Курс – це ідеологія. В ідеалі нам би мали розтлумачити чимало засадничих речей: умови закінчення війни без капітуляції перед агресором, процедуру деолігархізації економіки і соціальної сфери без фантастичного прозріння офшорників, поетапну реалізацію земельної реформи без її відтермінування у ХХІІ століття і залякування посполитих приходом китайських феодалів на карлівські чорноземи. Ідеологічних роз'яснень потребує і доцільність стимулювання європейськими ставками міністрів провальних галузей на фоні мінімалки у 3723, павукоподібна поведінка головних антикорупціонерів за відсутності найменшого прогресу у боротьбі з хабарниками, нездатність силовиків навести лад на бурштинових полях і митницях. А хіба «в усьому іншому, прекрасна маркізо, все ніштяк»? Як було виблискував ерудицією проффесор?
І, нарешті, курс – це не те, чим послуговується плебс за парканом. Адже, визнаємо, що ідеологією наш всеїдний краянин звик іменувати пристосуванство. Чия корогва вивищувалася, на ту й молилися. У часи комуністів найпередовішим вченням для більшості був вінегрет з марксизму-ленінізму, горбачовська перебудова зробила на якийсь час вождями ліберальних кооператорів, обидва майдани перемагали не факт що переконливістю ідеології – було там чимало й тих, хто «усі побігли і я за ними», автокефальне українське православ'я сьогодні на слуху винятково через політичну затребуваність, а не раптове одкровення.
Спостерігаємо за учасниками дійства (прізвища реальних «рятівників» української ріпки можна розставити, як варіант, за результатами останніх соціологічних опитувань), і бачимо, що дехто з них лише імітує зусилля. Придивіться до вервечки маніпуляторів з корнеплодом, песик і кішечка взагалі тягнуть у протилежний від національного вектору бік! Тому доводиться припустити, що ріпка ще посидить. Не той тангенс з котангенсом.
Вадим Демиденко
