Не перший місяць дорожні знаки з назвами населених пунктів були знесені з поля зору. Тож однотипні міста Луганщини залишалися безіменними.
У цій топографії оніміння стишено зачаїлися шахтарські поселення барачного типу. Здавалося, що більшість із них були в очікуванні приходу минулого.
Низькі будівлі під лущеним шифером безнадійно затонули у степовій флористиці трав. І соковито-зелені ковилові чуби ще у мутну архаїку лоскотали черева кипчакських табунів.
З ґрунтової дороги крізь вікна визирали інтер'єри кімнат. Килим на стіні та календар із Шуфутинським за 1991 рік підкреслював тутешній культ реверсної тяги; вони слугували символом повернення у часи, коли світ був стабільним, а дійсність пашіла спокоєм радянської інерції.
Селище номер нуль, короткозорі лабіринти його кварталів мало чим відрізнялися від дна мертвого моря. Крайні хати та поля за ними горіли від прильотів касети "Граду".
Одинокий силует перехожого безладно плутався між сороконогими кінцівками війни. "Мирняк", котрий злегковажив заходами евакуації перешкоджав нам у веденні бойових дій.
Зважати на його життя нас зобов'язувала елементарна людяність і прагнення позитивно контрастувати на тлі дій окупанта. Ворогу натомість було наплювати на ці речі, відтак ми опинялися в нерівних позиціях і наше поле для маневру на порядок зменшувалося.
Над сірими нетрями гірничників тривав дощ розбитого на друзки бетону. "Прильоти" снарядів валили стіни та складали коробки будівель, іноді виникало оманливе відчуття того, що безперервний артилерійський бадмінтон зсуває тектоніку ґрунтів.
При струсах згадувалися новинні кадри зі Спітаку і Ханкенді. Воні закарбувалися з гостротою вражень дитинства.
– Ти живий? – питав я з підколом у "Кадета", якому навіть під час обстрілу не вдавалося відірватися від безглуздої гри з лазерними мечами у телефоні.
Він машинально відповідав "так" не відриваючи від екрана погляду з саяно-алтайським розрізом очей... Ми продовжували сидіти у темряві льоху на випадковому подвір'ї, куди забігли аби пересидіти обстріл ворожої артилерії.
Банки з консервованими огірками ставали свідками нашого бойового супокою та ігрової залежності "Кадета". При виході на поверхню було чутно роботу стрілецької зброї.
Це означало, що супостат наблизився у притул. Його мета полягала у тому, аби взяти під свій контроль міжміську трасу і обірвати сполучення між важливими населеними пунктами.
Проте зв'язок з континентальною Україною лишався у вигляді манівців безасфальтних доріг. Ними підганялася техніка і масивні стволи артилерійських самохідок впиралися у фланги супротивника.
Прифронтовою зоною лютували ракети. Вони полювали на лаконічні каравани військової техніки під синьо-жовтими прапорами, але влучали у забудову міст.
Трепановані багатоквартирні будинки перемелювали асиметричними іклами завалів кістки людей. Рятувальники розгрібали безладно складені брили в надії витягнути живих і не рідко вони робили це під загрозою повторного прильоту, всупереч власній безпеці.