Село і Слуги

Країна все більше упевнюється, що команда невігласів станом на зараз демонструє лише здатність до сумнівного жарту, якими виявилися, зокрема, фейк зі зниженням тарифів на комуналку і указ про стриптиз на східцях Адміністрації, цинічне хамство, з яким президент розганяв парламент, кадровий «квартал», наслідки якого важко спрогнозувати. Король, про що попереджали розумні люди, виявився не просто голим. Короля взагалі не існує, так – бєнін фантом, оцифрований клон боунапартія у натуральний зріст, Вася з велосипедним насосом, мильна бульбашка у зелених розводах, фантазія підліткового епатажу з пісюном за роялем.

А чим, як не спробою відволікти увагу зомбованого плебсу від лавини провалів, є звернення КоЗе до протертої до дірок популістами-професіоналами теми «відродження українського села»? Чи не дає спокою слава сівачів марнослівного чортополоху морозів, ляшків, капліних?

Коли ви вже вгамуєтесь, рятівники?! От таки не дадуть селу спокійно вмерти. Не вистачає кеби усвідомити, що будь-які ефектні аграрні програми, з усіх боків науково обставлені, соціально орієнтовані, заряджені невимовною любов'ю до українського села і селянина, вишневого садка з хрущами і писаною молодицею з відрами на коромислі залишаться ситуативними прожектами? З тієї простої причини, що машину часу не можна побудувати навіть зі струн теорії Стівена Гокінга. Рвіть хоч на собі, хоч на Зеленському волосся, але вивести постіндустріальний світ третього тисячоліття від Р.Х. до енеолітичного трипільського села п'ятого тисячоліття до Р.Х. не до снаги навіть продюсерам «Вечірнього кварталу».

Чи й не новина – професійні кон'юнктурники від КоЗе відкопали у нетрях Дніпропетровщини вмираюче поселення сільського типу Жемчужне. Звісно, довів село і його мешканців до депресивної ручки «барига Порошенко». Уявіть собі, із Жемчужного тікає молодь! Не те щоб тихцем посидіти, доки аграрні благодійники у зеленому побудують тут супермаркет, перепрофілюють ФАП у філію Феофанії і запустять на першораз хоч би два-три рейси МАУ на тиждень. «Живемо, як у лісі», ‒ скрушно призналася на вушко агентам СлуНа місцева мешканка. Треба віддати належне професійним якостям пройдисвітів, але бабцю помітно оптимізували їх запевнення кардинально змінити ситуацію на усьому лівому березі Малої Тернівки відразу після всенародного референдуму «На фіга попу земля». Стимулюючи плачі ображених менше на долю і більше на Пороха жемчужан, медійна Зе'джинса впевнено виводила героїнь замовного репортажу на проблеми, які не мають вирішення за замовчуванням. Згнітивши серце, селяни погодились, що їхнім коровам нема життя через відсутність державних дотацій, а їхні приватні кури не витримують конкуренції з привозними стегенцями. «З ніжками посіпаки Порошенка?», ‒ невинно уточнив слуга народу, хоч і мав на увазі ніжки Мендель.

Ну, а тепер об'єктивно про ситуацію, намагаючись уникнути образ і зайвого цинізму. За останні 18 років чисельність посполитих в Україні скоротилася з 16,9 млн до 13 млн – на 25 відсотків. Ось такі гнітючі реалії занепаду нашої спільної колиски. Село невмолимо залишає історичний простір. Обіцянки зупинити депопуляцію, стимулювати розвиток інфраструктури, влити у конаючі села свіжу кров – це викинуті на вітер гроші і чистісінький популізм. Дніпропетровське Жемчужне з чотирма сотнями жемчужан ‒ перлина на фоні 4684 сіл, які сьогодні перебувають на межі зникнення. Ще у 2015 році у кожному з них мешкало до 50 осіб.

Ця біда – не українська, а загальноєвропейська і світова проблема. Зникнення традиційної організації суспільного побутування спричинене поступом цивілізації, глибинними економічними і технологічними чинниками. Це ми велосипеда винаходимо? Кращого, ніж у Голобородька?

Якщо це когось утішить, нагадаємо, як колись «вівці з'їли англійських селян» і страждання огороджених тамтешніх посполитих навряд чи були співмірними сьогоднішнім печалям жемчужан. А як важко зовсім недавно полишав світ клас англійських шахтарів, котрих відправила у небуття «залізна» Тетчер! Леді Маргарет у 1985 році лише виконала присуд суду історії – збиткове вугледобування в Йоркширі та Південному Уельсі поступилося ринку. Огризалося, але зупинити прогрес не допомогли навіть зібрані в СРСР на допомогу конаючій пролетарській галузі солідарні пожертви.

Один працівник агрохолдингу за кермом трактора серії 900 Vario TMS робить безробітною усю об'єднану територіальну громаду. А смикання сільських філантропів на чолі з полум'яним Ляшком верхи на червоній степовій приречені – у нашого села, як і в болгарського, словацького чи китайського, немає жодного шансу.

Якими б грошима і надіями ми не стимулювали фермерство, будемо відверті, рано чи пізно воно прогрáє високотехнологічному сучасному агрохолдингу. І програє. Станом на 2014 рік у сільському господарстві України діяли 52,5 тис. суб’єктів господарювання – по 1,7 штук на одне село. Фермерських господарств серед них було 71,3%, але в них працювало всього лиш три відсотки зайнятого у сільському господарстві населення. Зрозуміло, що ніякого суттєвого впливу на ситуацію фермерські господарства не мають. І не матимуть. Звісно, є альтернатива: забути про вектор продуктивності агропрому і стати на шлях державної підтримки хору колгоспної ланки над замуленим ставком. І чим тоді погашати борги перед МВФ? Гастролями «Кварталу»? Тільки не факт, що Європа валом повалить на президента зі спущеними штаньми над роялем.

Жоден уряд, а уряд шоуменів точно, не зупинить помирання села. І найкраще, що може зробити держава для зникаючої популяції – не доводити процес її відходу до агонії і паралітичних конвульсій. Євросоюзу вдається мінімізувати економічний і соціальний розрив між урбанізованими агломераціями і купкою шале на схилах швейцарських Альп. Чим не шлях для нас? На цьому шляху – не тільки колосальні дотації (на нас такі гроші, за підрахунками пана Клімкіна, теоретично нападуть після 2035 року, зі вступом до ЄС), а й опорні школи, госпітальні округи. Загалом, професійні дії персоналу хоспісу. Властиво, не витирання сліз на бабусиних очах на камеру. Відкрити б ринок землі для початку. Щоб номінальні власники «найкращих чорноземів» змогли ще рік-другий поласувати привозними, не важливо – чиїми ніжками.

Автор – сільський чоловік до останнього спомину. Але популістська тризна по ще животіючому, а деінде – живому селу із закликами дотувати осередки безнадійної кризи не має нічого спільного зі здоровим глуздом і економікою. Інколи треба визнавати очевидне. Принаймні, робити все, передбачене методикою інтенсивної терапії, для того, щоб сільські жѝли ще якийсь час клюкали якомога безболісніше.

З циніками, котрі, безперечно, мають рацію з ідеєю однораз відрубаного хвоста карликовому пінчеру, важко не погодитися. Залишається, зручно вмостившись на призьбі, пофілософствувати: у чому ж завинили наші односельці перед історією? Чому саме їм випало зустрічати її невблаганну під ясенами над крайньою, із давно забитими вікнами хатою свого наймилішого на світі села? Відповіді немає.

Як і на Симоненкове: «… Взять би істик, торбу через плечі / І піти світ за очі з села…».

Вадим Демиденко