Що мав би усвідомити президент після голосування за новий склад ЦВК
А таки Україна – не Росія. І хоча холуйства у нас теж не бракує, у глибині душі українця сидить отой дух козацької вольниці, який час від часу вибухає непокорою і руйнує плани, здавалося б, непереможних. Не будемо зараз говорити про те, що часом ламає й те, що ламати було б не слід, та про трьох гетьманів на одну булаву. Краще зрозуміймо, що українці таки здатні єднатися не тільки перед розстрілом.
Учора, тобто 5 липня, сталася подія, на яку ми, принаймні саме вчора, не сподівалися: народні депутати подолали президентову схему призначення членів Центральної виборчої комісії. Не вірте тим златоустам, котрі намагаються вам втлумачити, ніби від членів Центрвиборчкому нічого не залежить, вони, мовляв, тільки затверджують результати виборів згідно з даними, поданими територіальними комісіями. А хто затверджує голів тих комісій, хто саме їх контролює? Отож.
У, здавалося б, критичній ситуації в парламенті знайшлися голоси, аби показати президенту, що Верховна Рада й без його депутатів здатна приймати рішення. Коли фракція БПП заявила про свою неучасть у всіх інших голосуваннях поки не буде прийнято президентський варіант складу ЦВК і вийшла із залу, народні депутати 240-а голосами підтримали у першому читанні законопроект про внесення змін щодо забезпечення офіційного опублікування законів України та інших нормативно-правових актів. Чим продемонстрували, що вони здатні приймати рішення й самі, як і створити нову коаліцію, якщо Порошенко захоче розпустити Раду, вивівши свою фракцію з коаліції існуючої. І знову ж таки, не будемо зараз говорити про те, що голосували не тільки депутати, а й їхні картки – це вже усталена практика, в разі потреби в залі збереться й необхідна кількість самих депутатів.
Не говоритимемо зараз і про те, що нардепи захищали насамперед себе, а не парламентаризм в Україні. Не надто перейматимемося й тим, що головним героєм дня вчорашнього став Ляшко. Олег Валерійович ще встигне набриднути виборцям. Головне – парламентську кризу, котра загрожувала непередбачуваними наслідками, зупинено. Петро Олексійович, як кажуть, опинився в делікатному становищі: його рейтинг після цього впаде ще нижче. Іти з таким рівнем довіри на вибори, все одно, що на плаху. А спробу стати над законом ми вже переживали. Двічі. І це мало б підказати йому, що не слід більше балотуватися, тим більше заради цього ламати усіх через коліно. Краще подумати про «вічність». Не в тому, звичайно, розумінні, що не дай Бог, а про своє місце в історії.
На посаді президента Петро Порошенко все ж домігся певних зрушень. Вони поки що мало відчутні – життя залишається важким, багато в чому безправним і незахищеним. Але хай і з потугами прийняті закони, спрямовані на подолання корупції, унормування відносин між центром і територіями, реформи в освіті і охороні здоров’я за всієї їх недовершеності, декомунізація і чіткий орієнтир на повернення в Європу будуть записані для нащадків на його ім’я. З часом забудеться, що все це робилося під тиском наших західних союзників, котрі повірили післямайданній владі і відкрили для України двері на Захід, терпіли нас і тоді, коли українська влада їх всерйоз розчарувала. Зітреться з пам’яті й те, що чи не в кожний такий закон Петро Олексійович намагався вкласти бодай один підводний камінець, котрий би забезпечував йому захист власних інтересів. Але залишаться свідомі чи вимушені державницькі дії.
Я вже якось писав про те, що Петру Порошенку слід публічно відмовитися від наміру йти на другий строк. Це не принизить його, а навпаки – викличе до нього повагу. А час, що залишився до виборів, використати для співробітництва з Радою, щоб встигнути прийняти закони, котрі визначать, якою державі бути завтра: про вибори на пропорційній основі і з відкритими списками, про створення спеціальних парламентських комісій, зняття депутатської недоторканності у межах, що унеможливили б політичні переслідування, про президента і його імпічмент та ін. І перестати викохувати своє оточення. Зрозуміло, «кількох найближчих друзів» він не посадить: ні політичної волі не вистачить, ні фактичних можливостей для цього вже немає. Вони сядуть і без нього. Порошенку слід вирішити стратегічні питання. І тоді він залишиться в історії України з добрим ім’ям.
Це думка знизу, думка виборця. Сам Петро Олексійович поки що так не думає. Що й засвідчила позиція його представника у Верховній Раді Артура Герасимова під час трансляції на телебаченні «Політклубу Віталія Портникова» того ж дня, коли депутати продемонстрували свої 240 голосів. І робитиме все, аби настояти на своєму. Побачимо, наскільки це йому вдасться. Бо «бунт» народних депутатів 5 липня ще не означає остаточну перемогу парламентаризму у нашій параментсько-президентській республіці. Хоч це і знаменна подія.
Броніслав Куманський, журналіст
