Останнім часом багато обговорюють нашу «стратегію перемоги». З відкритих джерел бачимо одну з її головних складових: посилення мобілізації.
Певно, що гайки будуть закручувати максимально. Крім мобілізації апелюють до наших західних партнерів, які продовжують обіцяти всебічну підтримку, але досі не в тих масштабах, що нам дійсно потрібні.
Вже всім зрозуміло, що партнерська допомога спрямована не на забезпечення перемоги України, а на підтримку нашої можливості вистояти. На тому й ніби все, якщо неупереджено подивитись, що нам робити далі на фронті, то варіантів тут небагато:
Проблематично, бо наш літній контрнаступ не приніс очікуваного успіху. Ми витратили чимало резервів та боєприпасів, при незначних результатах, а продовжувати активні наступальні дії, з далекоглядною метою, ми наразі не маємо сил.
Тактичні ж наступи на різних ділянках фронту виснажують наші сили, так само як і противника при незначних результатах. Для успішного наступу ми маємо мати сучасне управління військами, добре вишколені та мотивовані бригади, перевагу хоча б втричі в людях та техніці на ділянці наступу, добре працюючу логістику і необмежену кількість боєприпасів.
Малоперспективно, адже зараз багато хто апелює до переходу ЗСУ до оборони. Раціональне зерно в цій стратегії є, проте є і нюанс — у регіонах, де йдуть бойові дії, здебільшого немає серйозних природних перепон, на які ми б могли спертися в розбудові української «лінії Маннергейма»: або степи, або лісопосадки, і то, і то, сумнівно (так, є виключення, але глобально вони не впливають на картину).
З цього виходить, що головною перепоною для противника стають руїни наших сіл та міст, де ми нав'язуємо противнику криваві вуличні бої. Де через перевагу в силах та засобах противник рано чи пізно відтисніть менш численних українських піхотинців, нехай і вкривши все навколо трупами російських солдатів.
Як і наступ, успішна оборона вимагає чималих ресурсів, зокрема в боєприпасах, яких у нас значно менше, в порівнянні з противником, який переважає нас кількісно та економічно. Зауважте, що крім дій на фронті росіяни мають можливість завдавати ударів по українському тилу ракетами та «Шахедами».
Навіть тренувальний зліт одного їхнього Миг-31 відразу паралізує Україну через можливість пуску з нього ракет. Дієвих рецептів подолання всіх цих загроз наразі у нас немає, як і засобів відповісти росії тим же самим.
З цього слідує, що перехід до оборони може бути короткотерміновим рецептом, для того, щоби виснажити противника, зібратися з силами та завдати йому нових ударів; тобто перейти до наступу. Проте як стратегія перемоги він не спрацює і сподіватися, що армія РФ стече кров'ю об наші позиції після чого путін запросить миру, може тільки дуже наївна людина.
Оскільки у військовому плані ми наразі не можемо розбити російську армію, бо не маємо для цього достатніх ресурсів, то маємо шукати інші шляхи. Головною метою має бути підрив легітимності путінського режиму із розхитуванням становища у середині РФ.
Щоби цього досягти, треба діяти у кількох сферах:
Про це є багато матеріалів, не варто все то тут повторювати. Лише зверну увагу на одну цікавинку: ісламські суб'єкти РФ наразі гуртуються між собою, утворюючи щось типу негласного союзу.
Зовнішнім проявом цього стали нещодавні нагородження 15-річного Адама Кадирова вищими відзнаками цих суб'єктів. Нагадаємо, що відзначали його за те, що він у поліційному відділку побив на камеру якогось руського, звинуваченого у спалені Корану.
Формування такого союзу в нинішніх умовах можна пояснити лише одним – підготовка до потенційної російської смути. Також ми маємо робити все, щоб дезорганізувати роботу російського тилу, ВПК та логістики.
Для цього вербувати агентуру у РФ та в суміжних країнах (Білорусь, Казахстан, Кирґизстан, Вірменія, Сакартвело тощо) із метою здійснення диверсій в середині росії. Логістичні центри, газо- та нафтопроводи й термінали, оборонні підприємства, зв'язок і так далі. Якщо все це буде регулярно виходити з ладу, ламатися і вибухати, то істотно вплине на погіршення становища.
У цьому плані окремою сторінкою має бути підкуп різних посадовців, юристів, інспекторів тощо, щоби вони своєю діяльності всіляко ускладнювали функціонування тилу. Зайва бюрократія, перевірки, придирки, догани активістам за невиконання розпоряджень тощо.
Тут і не підкопатися буде, і ворожий тил буде дезорганізований. Нагадаємо, що у Першу світову війну російська промисловість виготовляла достатньо всього для забезпечення фронту та тилу, але логістичний хаос, іноді створений штучно, не дозволяв вчасно забезпечувати всі потреби, що і стало одним з приводів до Лютневої революції 1917 року.
На жаль, тут від нас мало що залежить, бо на це має бути згода наших західних партнерів, які наразі в тому не зацікавлені. Тому маємо оперувати тими можливостями, які нам доступні.
Росія зараз активно вкладається в укріплення свого впливу в Африці, Латинській Америці та на Середньому Сході. Полювання на вагнерівців в Африці чи на російських військових у Сирії, різко підкосять ці зусилля.
Так само як і нищення потужностей російських компаній в інших країнах. Найняти групу найманців для цього неважко, а результати можуть бути непоганими.
На жаль, головний мінус всього цього — це кривава гра в довгу, яка вимагає чимало часу та матеріальних ресурсів. Проте схоже на те, що іншого виходу у нас немає.