Що саме показали на шкільних відеоуроках?

На початку тижня в Україні на ряді телеканалів розпочали трансляцію  відеоуроків для учнів 5-11 класів, які не можуть відвідувати школу через карантин.

У проєкті беруть участь Офіс президента спільно з Міносвіти та Комітетом Верховної Ради з питань освіти, науки та інновацій. І ще, за даними того ж таки ОП, справа фінансується без залучення коштів державного бюджету, силами і ресурсами волонтерів недержавних громадських організацій.

До участі долучилася і ГО «Освіторія», яка отримує гранти з фонду «Відродження» Джорджа Сороса. Але зараз питання навіть не в міжнародних фінансових структурах та їх постійному втручанні в українську освіту.

Після перших випусків відеоуроків суспільство відповіло шквалом негативних оцінок з боку батьків учнів, ЗМІ та навіть деяких політиків. У першу чергу вчителям закидали критичну кількість допущених помилок на уроках історії, географії та математики. Серед «популярних» фейлів педагогів в першу чергу згадують такі моменти як плутанина імен російських імператорів, війна у Лівані замість Лівонської війни, Атлантичний океан поряд із Австралією та білі ведмеді в Антарктиді.

Однак, у першу чергу, основне питання не до вчителів. Врешті-решт вони люди, які не кожного дня виступають перед камерами на всю країну. Мова йде про технічні моменти та загальний професіоналізм тих, хто готував матеріал до ефіру.

Усі відеоролики виходили на широкий загал вже у записі. Невже їх ніхто не переглядав перед  випуском? Принаймні, будь-яку помилку можна було виправити досить швидко. І тут на думку спадає тільки два варіанти: особи, що відповідають за якість вихідного матеріалу, просто не переглядали його перед випуском в ефір або ж їхній рівень «експерта» не дає змоги гідно оцінити наявні ляпи. В обох випадках питання до чиновників. Хто підбирав подібних відповідальних осіб. Офіс президента, здається?

Найбільшого розголосу набув урок історії для 5-го класу, під час якого педагог спробував коротко висвітлити епоху 19 − початку 20 століття. Вся лекція проходила у дусі старої доброї примітивної пропаганди, з акцентом на емоції та маніпуляцією фактами. Добре хоч проукраїнської. Однак, з такими «друзями» і ворогів не треба. Невже на шостому році війни потрібно пояснювати, що невдала бутафорна агітація робить ще більше шкоду справі, ніж ворожі голоси?

Це якщо вже відсторонитись від морального та юридичного аспектів питання щодо доцільності нав’язування дітям оціночного судження педагога. Дитина у першу чергу має отримувати знання і вміння їх аналізувати та оцінювати самостійно, а не автоматично засвоювати сказане. Це проблема всієї системи освіти в Україні, яка у підсумку дає суспільству людей без критичного мислення.

У переважної більшості громадян мого покоління уроки «Історія України» та «Література» мають досить чіткі асоціації. Постійне смакування трагічних епізодів, туга за нещасними закатованими та сплюндрованою загарбниками землею. І обов’язковий портрет Тараса Шевченка на стіні. Після такої багаторічної ідеологічної обробки лишається тільки сісти у вишиванці десь посеред степу та під горілку заспівати тужливі пісні.

Тому й не дивно, що подібні предмети не викликали великого інтересу у дітей, а національна ідея асоціювалась з думками про постійне пригноблення, долю кріпака та відсутність елітарної культури. З таким підходом не потрібно дивуватись досягнутим результатам.

І знову ж: справа не в самих вчителях. А в системі, яка десятиліттями принижувала професію низькою заробітною платнею, викоренивши з неї усю пасіонарну та здібну молодь.

В результаті багаторічної негативної «селекції вчителів» довели викладання у школі до того рівня, який маємо сьогодні. Тут ще варто було б нагадати про обіцяні 4000 доларів у місяць. Цікаво, яка кількість педагогів повелась на цю обіцянку та підтримала голосами нинішнього гаранта на минулих виборах Але це вже окрема розмова.

Спеціально для «Останнього Бастіону»