Політичну і бізнесову еліту сучасної Федеративної Республіки Німеччини сформували ідеї неомарксистів із так званої Франкфуртської школи.
Єдиного живого її представника – філософа Юрґена Габермаса, – який потурає російській агресії, вирішив повернути до дійсності історик-славіст Тимоті Снайдер.
Відомий американський дослідник виклав на шпальтах авторитетного видання "Frankfurter Allgemeine Zeitung" розгорнутий матеріал із публічними звинуваченнями на адресу духовного наставника Олафа Шольца.
Наводячи переконливі доводи, Тимоті Снайдер наголошує, що історичні помилки Юрґена Габермаса мінімізують відповідальність Німеччини за теперішній стан справ, як в Україні, так і в Європі у цілому.
«Російсько-українська війна – це конфлікт поколінь у набагато пряміший спосіб, оскільки чоловіки, які мають значення в російській політиці, на ціле покоління старші за чоловіків і жінок, які керують Україною. Владімір Путін веде свою війну в ім'я міфічного минулого. Німці ж були втягнуті у війну, переважно не на тому боці, зокрема із подачі Габермаса. Його орієнтиром цивілізації є раціональність, але він не намагається у своєму тексті ідентифікувати українську раціональність.
Чоловіки та жінки України, які воюють на війні, одні молоді, а інші менш, пов'язувати національне виживання, цілком зрозуміло, з нормальним життям і майбутнім в Європейському Союзі. Це ж раціонально, чи не так?! За це вони ризикують і втрачають життя. Це мало спільного з дебатами німецькою мовою про героїзм, які в німецькому контексті забруднені нацистською мовою. Але чи справді німецький лінгвістичний контекст має керувати німецькими судженнями про інші народи?
Але коли Габермас зупиняється лише на проблемах, які це породжує між його та молодшими поколіннями, він уникає будь-якої конфронтації з раціональністю українського опору. Ніщо в німецькому дискурсі не підготувало німців до реальності нападу росії та реальності всенародного спротиву в Україні. Зважаючи на цю подвійну невдачу, здається доцільним запитати, чи може бути в німецькому дискурсі щось фундаментальне, що можна виправити, можливо, звертаючи увагу на дискурси та раціональності за межами Німеччини.
Першим правилом постколоніального дискурсу є те, що колонізованим має бути дозволено говорити. Але Габермас не дає українцям імені, не кажучи вже про голос. Єдиний східний європеєць, який має ім'я та голос для Габермаса, – це Владімір Путін. Габермас, здається, забуває, що Німеччину 30 років заполонила російська пропаганда. Протягом десятиліть російські тропи були набагато важливішими в Німеччині, ніж українська дійсність», – зауважує Тимоті Снайдер.
Водночас відомий американський історик зауважив, що Юрґен Габермас постійно з різних трибун повторює та підтримує російську пропаганду про вигаданий у Кремлі "ризик ядерної війни", ігноруючи основну структуру російського політичного дискурсу.
Схоже, для останнього нині живого представника Франкфуртської школи страх медійного шантажу від застосування атомової бомби настілки великий, що він ладен не помічати геноциду нашого народу у прямому етері.
Кремлівського бункерного не можна загнати у кут, оскільки він давно там звідки керує на основі віртуальної реальності, створеної ЗМІ, які сам контролює.
Відтак і принизлива для ресурсної федерації поразка на полі бою не призведе до ядерної війни – її попередить не стільки колективний Захід, скільки напозір союзний Москві Пекін.
«Габермас відмовляється визнати, що росія веде колоніальну війну проти України з риторикою і тактикою, які мають бути знайомі з п’ятсот років європейської історії (і зокрема з нацистської колоніальної риторики на Сході). Оскільки європейці загалом (і німці зокрема) не опрацьовували власну колоніальну історію, вони іноді пропускають очевидний урок російсько-української війни: імперія має програти колоніальну війну, якщо хоче перестати бути імперією.
Здається, Габермас ностальгує за часом, коли всі розуміли те, що він вважає само собою зрозумілим. Але він не повинен очікувати, що люди розумітимуть речі як самоочевидні, якщо вони їх не пережили, і коли його характеристики є помилковими. Його Німеччина безсила в міжнародних справах, а її внутрішня політика – це лише балачки. Для Габермаса головна проблема політичного життя Німеччини полягає в тому, що критики німецької політики занадто різкі. Але ці критики мали рацію. Німеччина опинилася на межі помилки, яку її сусіди ніколи не забудуть.
У цілому ж сам Габермас глибоко помиляється в оцінці обов'язку інтелектуала під час війни. Прагнучи оцінити німецьку дискусію, він неправильно читає сучасну історію, відкидає нещодавні провали Німеччини в російській політиці, виключає незнайомі перспективи та класифікує етичний аргумент як образ чи емоцію. Те, що зробив Габермас, це спрямування німецького дискурсу від реалій минулого та можливостей сьогодення до національної самоповаги. Цим він затягнув розрахунок Німеччини з минулим, згаяв час, коли потрібно було прийняти важливі рішення, і допоміг підвести Німеччину до порогу нового морального краху», – висновує Тимоті Снайдер.
А проте, "Останній Бастіон" радить згадати, що канцлер Шольц наполегливо вимагає від незалежної Литви відновити російський транзит до Калінінграда.