Справа «Прокуратура проти народу України». Принаймні, проти його суттєвої частини
Інформуємо тих земляків, котрі ще не втратили надії на здатність профспілки захистити, «якщо що», їхні скривджені інтереси: справа «Прокуратура проти народу України» не закрита. 23 січня мало би відбутися чергове перенесене засідання щодо долі профспілкового приміщення у Полтаві по Ляхова, 1, безпардонно зрейдернутого державою. Не відбулося через хворобу одного із суддів.
Себто, диспозиція сторін з діаметрально протилежною аргументацією, але посиланнями на одні й ті ж статті однієї і тієї ж Конституції однієї країни, збережена до кращих часів. На тверезу голову – до виборів нового, гарантійнішого гаранта.
Наша теперішня заувага торкається персоналії майнових розбірок довжиною у рік – Юрія Віталійовича Луценка, керманича структури, яка є, принаймні, має бути, органом взірцевої справедливості – Генеральної прокуратури. На пост нас подвигло розлоге (п'ятигодинне!) інтерв'ю генпрокурора «Гордону». Балакун Юрій переінтерв'юрив ще одного ненімого «слугу народу». Свідчимо, що першість Ю.В. застовбив не лише у тривалості бесіди, глупство іншого «слуги» залишається недосяжним – «Вовчик з кварталу» напросторікував такого, що й Трампа, певно, кидало усіма кутками Овального кабінету.
Слухаючи відповіді пана Юрія, наше об'єктивне внутрішнє «Я» декілька разів зривалося на аплодисменти – отак переконливо, квітчасто, з природним гумором Генеральний подавав нам власну точку зору на чималий шмат власного життя. Коментувати Юрію Віталійовичу, дякувати Богові, є що – і щасливе дитинство у родині партійного вождя республіканського рівня, і соціалізм з Морозом, і заздрісний затишок під боком у гарної дружини, і сицилійський характер стосунків з Кучмою, Ющенком, Тимошенко, Януковичем, і перипетії «хто кого» віч-на-віч з «редисками» у Лук'янівському СІЗО та Менській буцегарні, і події обох Майданів… Було всього у чоловіка.
На нашу високу повагу заслуговують чесноти справжнього інтелігента, щирого і стійкого мужа, пошарпаного як зеками при владі, так і їхніми колегами «у законі». Скажімо, нам, безтурботним пенсіонерам, не вдається так багато читати. Ні-ні, «сідати, щоб читати» — не вихід. Тут залишається сподіватися, якщо часу вистачить, лише на успішну самоорганізацію, яка так не позірно продемонстрована паном Юрієм. Запросто оперувати не фабулами, а філософським підтекстом творів Бека, Рибакова, Ключевського, Соловйова, Грушевського, Чапека, Снайдера, Камю, Гінзбург, Забужко, Тойнбі, Рассела, Голдінга, Бердяєва, Баумана ще жодному попереднику фізика Луценка, попри їх вищу юридичну освіту, не вдавалося. Щоправда, зробив спробу прибитися до кола інтелектуалів колега Пшонка, але того вистачило лише на бутафорську римську тогу і вінок з лаврушки.
Разом з Генеральним жалкуємо з приводу Міхо Саакашвілі – той друг і сучий син продав ім'я за курченкові гроші. Подібні зради дістають інтелігентів, як платіжки теплоенерго переконаних прихильників Петра Олексійовича, БПП і Народного фронту.
На розкрій на цитати заслуговує вистраждане Юрієм Віталійовичем: «Я — медіатор між простими людьми і вождями (виділено нами – авт.). Я відчуваю сьогодні себе республіканцем. Для мене ставка на сім'ю, працю і мінімум функцій для держави — оборона і зовнішня політика». Можемо лише щиро побажати Генпрокурору успіхів у важкій потузі прирівнятися до дона Румати Есторського (брати Стругацькі, «Важко бути богом») – богом бути дійсно неймовірно нелегко і несолодко. Але ж смартфоном у руках бога бути ще важче…
А наїжджаємо на Генерального прокурора України Ю.В. Луценка з того приводу, що прекраснодушні заяви праведника про вищу цінність справедливості нівелюються підленькою позицією завидющого ока, яке назирило у Полтаві профспілкову п'ятиповерхівку, що ще тримається купи, і скерувало усю гутаперчеву українську юстицію на її конфіскацію. Трохи смішно, але свого часу профспілкам роздавав офіси у престижних, історичних будівлях тиран Сталін. Несповідимі шляхи твої, владо.
Ще раз: відмовтеся, справедливий ви наш Юріє з Майдану, від чужого. От перенесіть усе правильне і красиве про справедливість, права людини, приватну власність з Вашого блискучого інтерв'ю «Гордону» до листа полтавському облпрокурору. У повній відповідності з позицією улюбленця Камю. Ви ж, Юрію Віталійовичу, пам'ятаєте пафос лікаря Ріє із зачумленого Орану: «Єдине, що важливо — це бути людиною»?
Слабо, медіаторе?
Вадим Демиденко
