Сприйняття 9 травня в сучасній Україні

Наша країна, а з нею і громадяни перебувають у залежності від російського інформаційного і ідеологічного полів. Останнє сьогодні впливає на все – починаючи від рівня ментальності не менше половини населення країни, і закінчуючи офіційними установами, які мають плекати нашу національну пам'ять.

Ні для кого не секрет, що в РФ культ перемоги є головною складовою не лише державної ідеології, але також національної ідентичності (наскільки цей термін може бути застосований до РФ), і приналежності до «руського миру». Останнє досягалося через прив’язку до «спільної перемоги над коричневою чумою», ідеологічна концепція якої об’єднувала колишні головні радянські республіки РРСФР, УРСР, БРСР в єдиний пов'язаний спільною історією ментальний блок.

Завдяки ігноруванню нашою владою ідеологічних питань, вона була складовою частиною цього заснованого на культі перемоги «руського миру». Офіційний відхід розпочався тільки з 2014 року і сучасний український перехід до західних лекал, з проголошенням в нас «Дня пам’яті і примирення», замість «Дня перемоги», наочно демонструє, що Україна намагається замінити російське «победобесіє» на європейські стандарти. Проте, маємо констатувати, що цей перехід явно гальмує і не приносить потрібного результату.

У чому основна проблема?

Головна проблема в тому, що сучасне офіційне українське позиціонування місця України в Другій світовій не задовольняє переважну більшість населення країни. Позиціонування це йде в трьох головних напрямках:

1. Всебічна популяризація героїчної боротьби ОУН і УПА;

2. Наголошення на стражданнях цивільних українців від тоталітарних режимів;

3. Позиціонування українців виключно як жертв війни. В межах цієї концепції, навіть ті українці, хто воювали на фронті в радянській чи німецькій арміях, сьогодні вважаються жертвами, «гарматним м’ясом», не більше.

При цьому наші офіційні ідеологи упускають одну просту деталь. В чому головна сила культу 9 травня? В тому, що він дарує пересічному росіянину чітке переконання в тому, що він нащадок переможців, що саме його «дід» переміг і «врятував світ». В тому сенс усіх тих «Безсмертних полків», і саме в цьому відчутті і є справжня суспільна «сила 9 травня», а не в якійсь там ідеологічно-комуністичній складовій. І саме завдяки цьому досягається консолідація їхнього суспільства. І фактом є те, що незалежні українці, перебуваючи в спільному інформаційному полі, чверть століття так само відчували цю належність.

Інша справа, що весь цей взаємозв’язок є нав’язаною пропагандистами ілюзією. Але маємо визнати, що ця ілюзія працює. Тому популярні наразі наголошення на стражданнях українського цивільного населення внаслідок війни (пропаганда історій про українців-в’язнів концтаборів як нацистських, так і радянських, про депортації і тому подібне) не дає людині головного – відчуття належності до народу-переможця. Бо людям подобається бути в таборі героїв і борців, відчувати до них свою причетність, а не бути часткою народу вічних страждальців, жертв і терпіл, яких катували, мучали і депортували всі кому не лінь.

І повстанцями УПА цей «культ перемоги» теж не замінити. Боротьба УПА була локалізована кількома західним областями. І тому, на жаль, не знаходить відгуку в душах українців зі Сходу чи Півдня. Нема зв’язку поколінь з повстанцями УПА в цих регіонах, але є родинний зв’язок з радянськими солдатами, бо майже в кожній родині є фотографії дідів, які гордо позують в уніформі. І яких у Східній Україні завжди щиро вважали визволителями і героями, і чия військова звитяга всебічно активно пропагувалася – через освіту, літературу, мистецтво, медіа і так далі.

І коли сучасний український ідеолог, який орієнтується на західні лекала, намагається розповісти людині, що її увішаний нагородами гордий дід/прадід на старій, пом’ятій фотографії, є «гарматним м’ясом», то очевидно, що це викличе суто негативне сприйняття такого погляду з відповідними подальшими наслідками.

Тут цікаво, що згідно нещодавнього опитування здійсненим фондом «Демократичні ініціативи», 32% українців вважають, що потрібно святкувати виключно «день перемоги» 9 травня, а не день «пам’яті і примирення» 8 травня. Ще 39,1% вважають, що святкувати потрібно обидві дати. Загалом це дає 71% тих, хто виступає за збереження 9 травня як свята. Проти виступили 14,3%, а майже 10% – взагалі байдуже. При цьому 52,5% населення вважають, що «день перемоги» – це саме «день перемоги радянського народу у Великій вітчизняній війні», і лише 32,2% говорять про загальну перемогу антигітлерівську коаліції. Цифри доволі красномовні.

Боротьба ідеологій, в якій ми програємо

І що маємо на виході? Звичайну конкуренцію ідеологій. Це коли ідеологія «народу-жертви» і «локального героя-борця», протиставляється ідеології «загального героя, переможця і визволителя». Яка ідеологія має перемогти в масовій свідомості людей за межами Західних областей України? Впевнений, відповідь очевидна для всіх.

Тому всі ці наші державні ідеологічні підходи не є дієвими. Тут певною мірою кумедно, як деякі українські патріотичні «лідери суспільної думки» (ЛСП), часто зле жартують над радянськими «павліками морозовими», які зрікалися своїх батьків заради комуністичної ідеї. Але при цьому вони ж одночасно наполегливо вимагають від чималої кількості сучасних українців зректися своєї родинної історичної пам’яті. Явний дисонанс, чи не так?

Тут також відчутна різниця в державних підходах. В РФ на культ «9 травня» працює потужний ідеологічно-пропагандистський апарат, постійно закладаючи в свідомість десятків мільйонів людей прості і доступні навіть самому тупому індивіду меседжі. А в Україні? В Україна такого нема.

Вибачте, але все це не працює в сучасному світі, і в сучасному глобалізованому суспільстві, де широка громадська думка формується виключно завдяки медіа-впливу. Більшість зрілих людей позбавлена аналітичного мислення, і одночасно переконана в своїй правоті (тут трохи з особистого досвіду: часто стикаюся з людьми, які почувши, що я історик, відразу починають мені розповідати, як в історії все було насправді. Переконати їх у зворотному дуже складна і зазвичай – невдячна справа).

До того ж, в Україні, де взагалі нема ніякої культури подачі ідеології (як і культури дискурсу), вплив на суспільну думку з боку патріотичних ЛСП зазвичай відбувається через особистісні образи опонентів, з проголошення їх «ватним бидлом» і зрадниками. Чи сприяє це якось порозумінню? Питання риторичне.

Реальність в тому, що пересічну людину не цікавить історія і ідеологія. Її більше хвилює як завоювати собі гідне місце в сучасному суспільстві споживання. Тому раз на рік в неї в голові автоматично активується закладена туди програма «гордості за велику перемогу дідів». І цей вибух активності використовують маніпулятори від ідеології. Тільки і всього. Тут ми не враховуємо людей з дійсно твердими і щирими переконаннями в «святості перемоги», бо їх відсоток насправді не є великим, але завдяки своїй активності вони грають роль поводиря і ЛСП для всіх інших.

Разом з тим, маємо визнати, що далеко не всі прибічники святкування 9 травня в Україні є прихильниками «руського миру». Знаю чимало патріотів України, які в цей день приходять до радянських військових меморіалів, віддати шану загиблим воякам. Бо пишаються своїми родичами і вважають, що так треба, що це правильно. Оголошувати цих людей «зрадниками», «ватниками», «українофобами» чи просто «недалекими» в вищій мірі нерозумно і безглуздо (хоча таке часто приходиться чути від певних ЛСП з патріотичного сегменту).

Додам, що згідно цитованого вище опитування лише 10,4% українців виступили за участь українських політиків в заходах з нагоди дня перемоги в Москві (тобто зайняли відверто проросійську позицію), в той час як 50% – категорично проти і 11,1% – швидше проти. Якщо порівняти ці дані з 71% українців, що підтримують «9 травня», то бачимо, що на відверто проросійських позиціях (чи навіть пропутинських позиціях) стоїть значна меншість поцінувачів «дня перемоги».

А що в результаті?

Отже, висновки. В чергове бачимо, що державна українська політика в боротьбі з «9 травня» зазнала поразки. І користуючись цією ситуацією, російські агенти впливу нав’язують нам правила гри на ідеологічному полі, а ми маємо на них реагувати і відбиватися, а не нав’язувати свої правила. При цьому, реагуємо ми некомпетентно, і тому до зміни суспільного ставлення до «9 травня» в нас не просто далеко, а неймовірно далеко.

Хоча б тому, що добитися цієї зміни в умовах, коли держава не контролює ідеологічно-пропагандистський апарат неможливо в принципі. Бо ми бачимо конкуренцію ідеологій, в якій, говорячи мовою маркетингу, новий продукт намагаються вивести на широкий ринок, без потужної рекламної кампанії. Результат тут буде однозначно провальний.

Проте як буде розвиватися ця ситуація далі сьогодні важко сказати, у зв’язку з невизначеністю подальшого політичного курсу України на даний момент.