Трамп рухається у правильному напрямку
Чи хочете ви майбутнє, в якому Канада приєднається до ЄС, Росія пануватиме в Арктиці, а Китай керуватиме Латинською Америкою?
Це стандартний результат бездіяльності.
Про цей йдеться у колонці американського військового геостратега і колишнього головного аналітика Wikistrat Томас П. М. Барнетта, яка була опублікована у Politico.
Президент Дональд Трамп викликає хвилі дипломатичного занепокоєння своїми заявами про те, що Канада є «51-м штатом» Америки, про логіку національної безпеки в купівлі Гренландії у союзної Данії та повернення Панамського каналу для протидії зростаючому економічному впливу Китаю в нашому регіоні. Звідки це експансіоністське натхнення? Як ізоляціонізм Трампа «Америка насамперед» раптом перетворився на стратегію злиттів і поглинань для Америки?
Будьмо чесними: Трамп не є автором власного бачення, але він має разючу здатність відчувати страхи та використовувати їх для політичної мобілізації.
Американці зараз налякані й розлючені, почуваються невпевнено щодо майбутнього країни та дедалі жорсткішої конкурентної глобалізації. Ми хочемо сильного й упевненого лідера, який скаже, як знову стати великими, не беручи на себе зайвих глобальних зобов’язань чи не повертаючись до конфронтацій часів Холодної війни з Китаєм і Росією.
Це важке завдання, але інстинкти Трампа правильні, і він унікально підходить для цієї місії.
Існує можливість на кшталт «лише Ніксон міг поїхати до Китаю». У 1972 році Ніксон шокував світ, офіційно визнавши комуністичний режим Китаю. Американці довірилися йому в цьому сміливому кроці, оскільки він був завзятим антикомуністом. Якщо Трамп, ізоляціоніст і заперечувач змін клімату, ініціює розширення США на Північну Америку (Канада, Гренландія), американці можуть повірити його логіці національної безпеки, що ми перебуваємо в «гонці за Арктику» з Китаєм і Росією на тлі змін клімату.
Три ключові тенденції зараз формують глобальну динаміку:
- Розділення між Сходом і Заходом.
- Імператив регіоналізації вздовж осей Північ-Південь, що сприяє розміщенню виробництва ближче до місцевих ринків.
- Зростаюче суперництво між великими державами, яке визначає такі «гонки», як адаптація до змін клімату, перехід на нові джерела енергії, досягнення переваги у штучному інтелекті тощо.
Трамп, подобається він вам чи ні, бачить цей світ достатньо ясно, щоб зрозуміти правильну стратегію дій.
Підхід Трампа до міжнародних справ відображає судження американців про те, що ми завершили будівництво світового порядку (який ми підтримували з 1954 до 2008 року) і тепер маємо активно займатися жорсткою конкуренцією у багатополярному світі. Іншими словами, менше бути щедрим регулятором ринку й більше — егоїстичним гравцем.
Світові наддержави (США, Європа, Росія, Індія, Китай) усе більше бояться одна одну. У цю епоху роз’єднання та регіоналізації з’являється імператив: «отримати своє зараз, перш ніж це зробить хтось інший».
Росія виявляє цю амбіцію найбрутальнішим чином (приклади — Грузія, Україна). Китай, нині головна інтегруюча сила глобалізації, діє системно через свою ініціативу «Один пояс, один шлях», створюючи довгі й стратегічно важливі ланцюги поставок. Індія лише починає думати й діяти в цьому напрямку, інстинктивно протидіючи зусиллям Китаю інтегрувати Південну Азію у свої глобальні ціннісні ланцюги.
Європа та США, з поверненням Трампа, здається, приречені завершити своє розділення, як дві знаменитості, чиї інтереси більше не збігаються.
Тепер він натякає, що Гренландія має стати компенсацією за цей стратегічний борг, і стверджує, що Америка краще розвиватиме й захищатиме Гренландію, ніж маленька Данія.
Відповіддю стала позиція британської газети The Economist, яка закликає ЄС після підписання важливої торгової угоди з Південною Америкою запросити Канаду в економічний союз. Якщо це має сенс для Європейського Союзу, то чому це не має сенсу для Америки щодо Канади та Гренландії?
Разом із Аляскою (купленою у Російської імперії в 1867 році), Гренландія та Канада є «короною» Північної Америки в контексті Арктики, яку відкривають зміни клімату. Арктика містить майже третину світових запасів вуглеводнів (нафта, природний газ), а також величезні запаси мінералів, критично важливих для національної безпеки та енергетичного переходу.
Чи хтось думає, що Канада й Гренландія не потребуватимуть серйозної допомоги у протистоянні амбіціям Росії та Китаю на цій величезній і стратегічно важливій території?
А як щодо недавньої появи Китаю як основного торговельного партнера та джерела інвестицій для всієї Південної Америки? Китай охоче виснажуватиме енергетичні, мінеральні й продовольчі ресурси наших сусідів, тоді як зміна клімату руйнуватиме ці вразливі економіки в наступні роки. Китай прекрасно розуміє, що масові хвилі кліматичних мігрантів, які тікатимуть із цих країн, прямуватимуть до Північної Америки, а не до Китаю.
Людство входить у десятиліття зони турбулентності, про яку я розповідаю у своїй книзі "Нова карта Америки: відновлення глобального лідерства в епоху змін клімату та демографічного колапсу" (2023). Наша світова система та основні гравці змушені еволюціонувати з неймовірною швидкістю.
Подібно до того, як види змушені змінюватися під впливом кліматичних змін із тисячократним прискоренням, глобалізація й її основи зазнають такого ж тиску через зіткнення трансформацій, що змінюють історію: від демографічного скорочення й швидкого старіння населення в Північній півкулі до посух, які душать сільське господарство в Південній півкулі, до руйнівного впливу штучного інтелекту на ринки праці саме тоді, коли країни Глобального Півдня намагаються скористатися своїм демографічним потенціалом і досягти глибокої інтеграції у світові ціннісні ланцюги.
До цього часу інтеграційні сили глобалізації в основному розгорталися вздовж осей Схід-Захід. Тепер через зміну клімату нижні широти нашої планети (ближчі до екватора) зазнають крайньої екологічної та економічної дестабілізації.
Північ може будувати скільки завгодно стін, але логіка інтеграції з Півднем все одно переможе, як це було після Холодної війни, коли Європейський Союз інтегрував колишні соціалістичні країни, щоб уникнути довгострокових руйнівних процесів.
І ось ключовий аргумент національної безпеки: уся ця інтеграція Північ-Південь насправді є економічною та технологічною гонкою між великими державами (США, ЄС, Індією, Росією, Китаєм), які прагнуть здобути лояльність зростаючого глобального середнього класу, сконцентрованого саме в цих нижніх широтах, які дедалі більше страждають від кліматичних змін.
Ця еволюція світової системи вимагає сильної фази імперського будівництва. Кремль і Комуністична партія Китаю це розуміють. Тепер, схоже, це усвідомив і Трамп, який бачить у цьому шанс закарбувати своє ім’я в історії як бізнесмен, який не лише покращив Америку, але й розширив її.
Ось чому нам потрібно серйозно ставитися до всієї цієї дипломатичної боротьби: справа не лише у Трампі, не лише у зміні клімату, не лише у «гонці за Арктику» чи демографічних диспропорціях між Північчю й Півднем, або навіть у суперництві у сфері штучного інтелекту чи боротьбі за стратегічні ресурси.
Це все разом.
Успішна велика стратегія полягає у тому, щоб слідувати течії історії, а не плисти проти неї. Це означає розширення своїх кордонів, своєї території й свого впливу, водночас запобігаючи такому ж зростанню з боку конкурентів.
У прагматичних реаліях сучасного світу все зводиться до суперконкуренції. До середини століття всі ми будемо жити в чиємусь шматку цього багатополярного світу.
Вашингтон має повністю віддано працювати над тим, щоб зробити цей майбутній світ — або хоча б ту його частину, яку ми зможемо ефективно інтегрувати, — американським за своєю сутністю й правилами, а не підпорядкованим чиїмось іншим інтересам. Америка залишається "ядровим кодом" сучасної глобалізації: наша внутрішня система вільної торгівлі, демократії та колективної безпеки, яку ми проектували на весь світ протягом останніх восьми десятиліть, тепер стикається з жорстким авторитарним опором таких країн, як Китай і Росія.
Найкращий спосіб забезпечити це майбутнє — відновити готовність Сполучених Штатів приймати нові члени до своєї "сім’ї" — справжній козир у глобальній боротьбі брендів між наддержавами.
Саме така амбіція й відповідальність визначатимуть наш патріотизм цього століття. Ми стаємо сильнішими, коли стаємо більшими, як це було в переважній більшості нашої історії.
Однак, попри всю свою бомбастичність, Трамп вказує на правильний напрямок. Подумайте: чи ви хочете майбутнього, в якому Канада приєднується до ЄС, Росія домінує в Арктиці, а Китай контролює Латинську Америку? Тому що це буде природним результатом нашої бездіяльності.
І ось де, здавалося б, абсурдні амбіції Трампа прориваються крізь стратегічний туман: прийняти сьогодні неймовірне, щоб запобігти неминучому завтра.
Це і є справжня велика стратегія.
Але нам також потрібно бути реалістичнішими у своїх думках і пропозиціях. Джастін Трюдо має рацію, коли каже, що Канада ніколи не стане 51-м штатом Америки. Але що, якби вона стала 51-м, 52-м, аж до 59-го штатів? Чи цього було б достатньо політичної ваги й впливу, щоб канадці віддали перевагу цьому варіанту перед вступом до ЄС? Скажімо, 18 місць у Сенаті й більше округів у Конгресі, ніж у Каліфорнії з її 52 місцями?
Це виглядає як гідна пропозиція.
Гренландія має два місця в парламенті Данії з 179 членів. Чи здається це більш впливовим, ніж два місця в Сенаті США? А як щодо пакету компенсації в $57 мільярдів, який зробить кожного гренландця мільйонером?
Чи привернула тепер Трампова логіка вашу увагу?
Ми живемо в часи невизначеності й турбулентності. Але, як і раніше, залишається вірним: найкращий спосіб передбачити майбутнє — створити його самому, а не дозволити іншим взяти на себе ініціативу.
Трамп зосереджений саме на тому, щоб бути лідером у таких угодах. І, мабуть, більше ніж будь-який інший політичний лідер у США, він розуміє, що стратегічне майбутнє Америки залежатиме від інтеграції між Північчю та Півднем, від Північної Америки до Латинської.
Америка та Канада можуть удавати, що вони можуть побудувати стіни, які відгородять їх від цього турбулентного майбутнього. Але це — жорстока фантазія. Краще розширити кордони Америки на північ і південь, ніж піддаватися неминучій долі.
Дональд Трамп може здаватися малоймовірним посланцем цього майбутнього, так само як і Ніксон у розпал Холодної війни (економіка, якою домінують Китай і Америка? Ви серйозно?). Але логіка цього підходу ставатиме дедалі очевиднішою з роками.
