У наших серцях палає переможний клич Орші та Конотопу
Світ цей дуже, дуже старий. Набагато старший, ніж здається. Наші битви, наші війни — він сміється над цим усім...
Те, чим по вінця наповнене наше життя — лише кілька малих листочків з його книг. Поля наших боїв, де сходилися тисячі з тисячами, імена цих полів повторювала у сні вся планета — це все не більше, ніж малюнки на полях його багатотомника.
Хтось під Оршею закрив очі на секунду — і розкрив за п'ять століть, і майже нічого не помінялося: Варшава, Русь і Литва разом. Нам знову треба тримати фланги, батареї замасковані у кущах, жерла гармат зловісно чорніють. А воїни думають, як наповнятимуть кишені на мирному житті, їм не терпиться...
Що легко не помітити — так це те, що мирний світ, мирне життя теж змінюється. На фронті — проходять епохи, арени битв міняються, стрімкішає зброя, швидшає чи повільнішає темп і ритм. Але у тому світі, що лишився у на позаду – там теж свої весни.
Фронтова дружба, ветеранське братерство, воїнські чесноти — не знаю, чи збережеться це все, як ми повернемося у мир. Я був уже на одній війні, я пройшов уже раз цей шлях назад, і бачив, як тане все хороше, що ми намагалися лишити в собі, замість військової здобичі. Але є єдине, в чому ми можемо бути певні — це наші вороги.
Вони не зрадять. Вони ніколи не обернуться до нас добром, збентеживши. Тож нехай нас ув'язнять у підручники історії, але ми відіб'ємось від ревізій і проб'ємося крізь нову мову, бо нам поможе абсолютна, чиста чорнота того зла, проти якого ми пішли битися.
