Україні не вдасться повторити успіхи Азербайджану
Шоумен Зеленський — не стратег Алієв, як і зруйнований окупантами Донбас — не Нагірний Карабах.
Рік спроб врегулювання на Донбасі минає. Рік із останньої Нормандської зустрічі вже минув.
Втім, реалізму все-таки побільшало, хоч його і критично мало. Але взагалі сама оптика розгляду конфлікту на Донбасі, як якогось явища що стосується Донбасу, пошуки відповіді на питання — «Що нам робити з Донбасом?», — майже в усіх випадках приводять до хибних або небезпечних висновків.
Тому що реально набагато важливіша проблема і питання: «Що нам робити з Україною?». А проте, 2020 рік дав ще один кейс деокупації територій — 7 районів навколо Нагірного Карабаху повернулись під контроль Азербайджану.
У нас люблять приміряти інші моделі та думати, що колись у нас буде так само. Втім, Азербайджан має одну важливу характеристику, якої немає у нашого суспільства: високий рівень консенсусу щодо питання відторгнутих територій і консолідований політичний режим.
У нас же все з точністю до навпаки. Навіть, якщо російські війська завтра випаруються з Донбасу, шансів повноцінно його переварити не стає багато.
Бо консенсусу з приводу самої України, її змісту і вигляду по більшості питань з кожним роком лишається менше. Можна вважати це випадковістю, або хибами молодої державності, але будьте певні, такий стан речей для РФ є значно більш пріоритетною ціллю, ніж просте володіння Донбасом.
1997 рік: Путін не став ще навіть директором ФСБ; Кучма ще і не думає про другий строк. Два роки як остаточно поділили Чорноморський флот СССР між Україною і РФ.
Костянтин Затулін, майбутній директор Інституту країн СНД пише статтю "СНГ: начало или конец истории", де обґрунтовує незадовільність самого виду існування СНД для РФ, мовляв, в існуючій формі блок не відповідає російським інтересам і російському цивілізаційному призначенню. Він вбачає загрозу у тому, що пояс країн екс-СССР навколо РФ вийшов з орбіти Москви і прямує в напрямку Заходу.
Він же обґрунтовує в цій статті потребу політизації російського населення в сусідніх державах, перегляду кордонів екс-союзних республік і окремо пише, що Україна повинна мати з РФ спільну оборонну, митну, зовнішню і тд політику. Вже тоді він згадує про потенціал Східної України як носія конфлікту з Києвом і вказує на головну стратегію РФ в колишніх республіках: дестабілізація, спроба змішати карти тощо.
Пройшло кілька років, це і сталося: українські еліти в цей час длубали у носі, і думали що з РФ наступив вічний мир. За цю помилку потім і прилетіло і в Криму, і на Донбасі.
Починалося все з делегітимації Кучми, плівок Мельниченка і інших бадьорих проявів російських активних заходів. Ми ще не до кінця оцінили важливість тих подій, але саме ранні 2000-ні й склали ту рамку конфлікту, в якій далі діяла РФ, час від часу влазячи в наші справи, стимулюючи шпигунство, або і просто — створюючи корупційну пухлину з стратегічною метою.
Мова, звісно ж, про "РосУкренерго" 2000-х, газову імперію Фірташа-Льовочкіна, чисто випадкове заволодіння облгазами людьми з орбіти групи "Лужниковских" — Бабаковим, Гінером і іншими. А вони вже, своєю чергою, були недалеко і від російського віцепрем'єр-міністр з ОПК Рогозіна.
А далі кожна революція руйнувала спроможність влади контролювати країну. Кожен виток подій посилював олігархів, які теж усі так чи інакше мали зиск від стосунків з РФ.
І це — той контекст, який був до Донбасу, і буде навіть якщо російські війська там кудись втечуть; і це — той стоп-кран, який не дає нам розв'язати вузли, які РФ в'яже нам вже другий десяток років. Тому ніяка швидка реінтеграція не врятує нас від проблем і поганих нових по телевізору.