Українська колядка, яку ми не знаємо
Чи знаєте ви, що справжня українська колядка не мала нічого спільного з офіційними церковними традиціями? Чи відомо вам, що наші пращури повсякчас використовували її як політичний інструмент утвердження України та українства? А кожна нова влада намагалася через колядку агітувати народ і гуртувати його на свій лад, на що той відповідав – гумором і сатирою, знову-таки – через колядку? Відкрити незнані сторінки життя автентичної української колядки ми взялися разом з Тарасом Компаніченком.
Напередодні Нового року і Різдва громадська платформа «Експертний корпус» та клуб «Наш формат» запросили всіх зацікавлених долучитися до зустрічі з відомим лірником, бандуристом і мистецтвознавцем Тарасом Компаніченком. Він в Києві презентував лекцію-концерт «Повстанське Різдво», де відкрив геть незнані та несподівані цікавинки з історії української колядки.
У ХІХ столітті в добу українського романтизму в національну культуру і традиції новорічно-різдвяних свят вдалося вдихнули нове життя силами багатьох літераторів та мистців. Звісно, не минулося тут і без колядки. Саме в цей час, з’являється багато авторських творів, як от Якова Щоголіва. Вони, в тій чи іншій формі, дісталися і наших днів, але сприймаються сучасниками як народні колядки. Мабуть, найбільше авторських версій існує до твору «Нова радість стала».
Варто наголосити, що тема побудови України в цих творах відсутня, як і прямі згадки про «українців» і «українство». Натомість багато в цей період самодержавства імперій, між якими була етнічно поділена Україна, згадується Гетьманщина, бо саме тоді Україна була цілісним формування з повноцінним функціонуванням всіх належних державних та національних культурних інститутів: від свого суду до театру. Тож українці відверто ностальгують за тими часами.
Непрямі згадки про патріотизм та боротьбу за свою країну можна шукати хіба що в романтичних сюжетах про середньовічних лицарів, які приходять боротися за добро і справедливість, виганяти ворогів зі свого двору, та про вдову, що чекає сина з війни.
Проте на національні мотиви вказувала манера виконання колядок – лише так, як це роблять на Україні: «Видів Бог, видів Сотворитель, весь мир загибає!».
«Таку манеру виконання коляд «по-українські» офіційна російська церква не підтримувала. В ХІХ ст. вона видає купу збірників з романтичними та неоромантичними піснями на Різдво, які розповсюджують на Україні. – пояснює природу колядування в старі часи музикант та мистецтвознавець Тарас Компаніченко. – Це були «сладєнькіє пєсні», але до нашого українського організму вони не мають ніякого стосунку. Вони руйнували, як і російська попса сьогодні, наш простір».
Саме тоді українські колядки стають інструментом активної протидії зросійщенню та денаціоналізації. Навіть українські політичні організації, як от Союз визволення України, сформований у Наддніпрянщині, окремі його активісти – Дмитро Донцов, брати Гаврилки з Полтави виступають наполегливими поширювачами автентичних коляд.
В колядках часів перших національно-визвольних змагань початку ХХ ст. теж нема виразної згадки про Україну. Щодо цього факту Тарас Компаніченко наводить свої аргументи, вважаючи, що тоді українці засвідчували свою національно-патріотичну значимість виконанням колядок власне українською мовою. Вони зберегли свої традиції попри культурний та церковний наступ Москви, а також низку адміністративно-правових заходів, як от Валуєвський та Ємські укази, які забороняли українську мову та все українське в корені.
Популярними залишаються твори «Нова радість стала», «Небо і земля», «Бог предвічний» й деякі інші, але поряд з тим виникають нові колядки і різдвяні пісні, які сьогодні в широку вжитку сприймаються як народні. Це твори отця Віктора Матюка, священика Остапа Нежанківського, Михайла Гайворонського тощо.
«Во Віфлеємі нині новина –
Пречиста Діва зродила сина
Ясла сповиті поміж бидляти,
Спочив на сіні Бог необ’ятний»
(Автор: св. Остап Нежанківський)
Вперше вводить спогад про Україну в колядках Філарет Колесса. Він робить це в шкільному співанику – збірнику пісень за 1925-26 рр., виданому у Львові за Польщі.
«Однині весела світла новина:
Глянь оком щирим, о Божий Сину,
На нашу землю на Україну,
Зійшли їй з неба дар превеликий,
Щоб Тя славила во вічні віки»
(Автор: Філарет Колесса)
Дуже популярними в цей визвольний час стають різні інтерпретації колядки «Нова радість стала», але в ній ключовим героєм стає січовий стрілець.
Натомість в Центральній Україні, де панував уряд УНР, набувають поширення так звані «радянські» колядки (від слова Рада(и), не плутати з «совєтськими»). Вони зазвичай сповнені критики до чиновників УНР та сподівань новій владі схаменутися, взятися за розум, не впадати і прислужуватися перед могутніми державами-сусідами, полишити дрібні міжусобиці та почати роботу на благо своїх держави та народу. Взірцевим прикладом є «радянська» колядка «Нова рада стала»:
«Наша рада стала,
Бо була невдала –
Над музеєм звізда ясна,
Кажуть, возсіяла
Діячі ягнятка,
Чорні янголятка.
Перед кожним упадали,
Щоб їм владу захищали.
І молилися: «Брате,
Петроградський Пилате,
Ой, навчи ж нас, ким назватись,
Щоб у дурнях не зостатись.
Нова радість стане:
Кажуть, рада встане?!
Дай же, Боже, їй проснутись,
Щоб в ніщо не обернутись!».
У власне радянський час саме співання колядок знову утверджує приналежність до українства, але таке вважається неабиякою крамолою. Тому більшовики намагаються бути хитрішими в цій ситуації: не лише йти шляхом заборон та переслідувань, а й створити свій колядницький репертуар, щоб спрямувати його на творення нової радянської людини з потрібним керованим мисленням та набором неоурочистостей. Як кажуть: не можеш побороти – очолюй! Подібні новотвори входили до збірок «Пожовтневих колядок»:
«Нова радість стала,
Яка не бувала.
Зоря ясна, п’ятикутна, на весь мир засіяла.
Упались вівтарі, покотились царі,
Слава люду робочому – чабанам, шахтарям!
Слава цьому господарю, його родині,
Хай щасливо проживають у новій родині!
Не так господарю, як його дітям,
Нехай виростають, щоб дуків побити».
Словесний потік «пожовтневок», який сучасні мистецтвознавці називають не інакше як «совковий кітч» і «жахливий новоділ», був спинений приходом до України військ Третього Рейху. Тоді, в 1941 році, українські видання переживають відновлення, і в першу ж зиму в них рясно публікуються старі колядки, різдвяні заспіви, більш того – «Ще не вмерла Україна» та «Боже великий-єдиний, нам Україну храни».
Проте цікавою обставиною є те, що до старих колядок в друкованих виданнях за німців з’явилися і нові відповідники. Пізніше, коли німці посилять свою політику та жорстке ставлення до українців, ці колядки увійдуть до повстанського фольклору УПА та добровольчих формувань у складі військ Рейху. Вони насичені змістами і прямими згадками про самостійну Україну та Ірода, який прийшов її плюндрувати...
«Над степом сяє, над степом сяє
Христова зірниця.
І колядує, і колядує
вся наша землиця.
Христос родився, обіт сповнився,
Прийшов наш Месія і сповнилась мрія,
Знищив Він кайдани червоних жупанів
Та нас вивів із неволі»
(Колядка 1941-го року)
Якщо в ранньомодерний час ХІХ ст. традиція змальовувала трьох українських пастушків – представників нації, що йшли поклонятися новонародженому Ісусу, то в цей визвольний час до нього вже йшли три царі/королі: гетьмани Іван Мазепа та Петро Сагайдачний, а також Симон Петлюра. Та й Божа дитина і Богородиця були незвичайними – обидвоє вдягнені в українські строї.
Саме в цей період українці надзвичайно політизують колядки. Серед тодішніх авторів яскраво вирізняється поет УПА Марко Боєслав (Михайло Дяченко).
«Уставай вже брате, бо вже біла днина,
Бо вже нам ся об’явила дивная новина.
Уставай з постели, пускай нас до хати,
Будем тобі українську коляду співати.
Українське слово – то наша органа,
Свита свита, кожух – чорний, шапка, жовто-сина фана.
[…]
Та й стали тужити – як прожити.
Став Бандера на коліна Богу молитись.
Ой, Боже, мій Боже, прошу Тя, благаю,
Допоможи нам вигнати комуну із краю.
Комуна втікала, дуби ся схилили,
Люди стали на коліна, Богу си молили.
Український тризуб, українське поле,
Вже не буде на Вкраїні комуни ніколи».
(Записано Т.Компанійцем в Косові у 1986 р.)
З просуванням національно-визвольної справи розвивалася й колядка. В її текстах одні мотиви накладаються на інші. Траплялися такі, які мали цілі історичні оповідки: і про січових стрільців, і про УПА та Бандеру, і про виселення українців комуною до Сибіру.
Разом з цим у колядників з’являються нові мотиви власне для колядування. Незважаючи на те, що патріотичний рух перебував у підпіллі, він знаходив змогу так організовувати людей, щоб через колядки збирати гроші на церкви, на бідних, на тих, що потерпають від зими, на підтримку інвалідів ще часів перших визвольних змагань та ветеранів Першої світової війни, на друк української преси, на просвіту.
«По цій колядці, дорогі сусіди,
Ждуть на нашу поміч рідні інваліди
Бо вони за всіх нас кров сю проливали,
І за нас навіки каліками стали.
Утішіть їх горе, уменшить їх біль,
І жертвуйте радо на ту добру ціль»
(Колядка 1940-х рр. на підтримку інвалідів)
Якщо ж говорити про мелодику колядок, то часто їх музичним підґрунтям ставали відомі іноземні твори (хоч і своїх не бракувало). Так українські тексти добре лягали на старовинну німецьку «Тиху ніч» («Stille Nacht»). Серед новітніх початків була мелодія грузинського «Суліко», яку дуже любив наспівувати Й.Сталін. Тому покладання повстанських текстів на улюблену пісню вождя мала цілком визначену ціль – якомога болісніше вколоти головного радянського ката.
«Гей, берімо зброю та все кулеметну, радуйся!
Ой, радуйся, земле, твій народ відродився.
Та женім з країни ворогів проклятих, радуйся!
Ой, радуйся, земле, твій народ відродився.
Гей, повстане скоро вільна Україна, радуйся!
Ой, радуйся, земле, твій народ відродився».
(Колядка українського визвольного руху 1940-х рр.)
Після знищення визвольного руху традиції колядування перехоплюють шестидесятники. Вони співають колядки не лише в своїх інтелектуально-патріотичних колах чи друкують у підпільних виданнях, а й організовують цілком публічні акції колядування.
Так, український музикознавець, фольклорист, композитор, засновник та керівник хору «Гомін» Леопольд Ященко в часи нових репресій 1970-х рр. щороку збирав однодумців в ніч проти Різдва, 6 січня, біля виходу зі станції метро «Університет» в Києві, щоб співати різдвяну пісню «Не плач, Рахіле». Це пісня за убієнними царем Іродом дітьми, яку співали в Україні ще в ранньомодерних часах – не лише на Різдво, а й по смерті малих дітей на похоронах. В радянський час тотальних заборон на співи українських політичних пісень керівник хору «Гомін» знайшов дуже витончену форму колядувань, метою яких було не лише нагадати про поневолення України СРСР, а й підтримка засланих в далекі концтабори тайги українців, частина яких, на жаль, ніколи звідти вже не повернулася.
Працівники управління КДБ, які розташовувалися всього за кілька кварталів від місця колядувань, розганяли співців. Натомість, відомий український правозахисник та дисидент Мирослав Маринович у своїх мемуарах згадує, що вони з побратимами, будучи ув’язненими в таборах, знали про всі ці колядування на їх підтримку. Цей ідеологічний вияв їх неабияк підтримував.
Здавалося, відтоді пройшли роки, десятиліття та навіть століття, але політичні та соціальні мотиви оспівані тодішніми колядками все ще зберігають свою актуальність: допомога пораненим на війні та просто нужденним, боротьба за бранців в російських тюрмах та зі зброєю в руках за Україну. Отож колядка й далі залишається не лише маркером українства, а й засобом активної боротьби за свободу і державність.
Андрій Сніжко
