Коли між ворогом і мирними містами не стане фронтовиків — політики зі штабними генерали вас не врятують. Пам'ятайте це, допомагаючи воїнам!
Крінж і треш легко перетворюється на диверсію і саботаж, а демотивація — стає нашим кредо. Днями командир 118 Окремої бригади Сил Територіальної оборони видав наступне: «Треба цивільним прострілювати коліно, якщо він не виходить з автівки на вимогу ТЦК».
Перепрошую, а нафіг мені, як командиру бойового загону, потім потрібен піхотинець із простріленим коліном, а моїй країні — ненависть мого народу і громадянин із простріленим коліном? Що це за диверсія?!
А що, якщо завтра якийсь інший командир (не знаю якого рівня) скаже: «Мені пофіг, що з вами буде. Зараз же автомати до рук і на 200-300-й розрахуйсь!». Здоровим глуздом тут і не пахне, не шукайте.
Так, звісно, можна говорити про вороже ІПСО, але я й сам багато чув про таке ж, дослівно: «Я не буду ризикувати своїми погонами. А людей нам ще воєнкомати пришлють. Наловлять шутрмовиків у тилу і буде нам щастя».
Командир бригади, котрий налипував із документами, а потім кліпає СЗЧ на солдатів й офіцерів, які в нього навіть службу не проходили. А чому? Ну, бо в руки командира потрапила ціла печатка із гербом.
Тому свої помилки й фальсифікації йому прикривати якось же треба. І липові БЧС та звіти про отримане й списане забезпечення, подані нагору — теж треба оправдати.
Хтось несподобався, хтось «не дала», кого усвідомлено довели, кого тупо загубили десь по дорозі чи в посадках, хто й дійсно був «мертвою душею» для звітування... У мене самого поруч таких десятки ходять.
Командири їм натворили з документами — як ото банківські клерки на документи клієнтів кредити в інших банках оформляли, приблизно так же. Якийсь командир погрожує на дорозі волонтерші — пристрелю, мовляв, а вона пише у мережах, збентежена; їй тут же у відповідь — «Йди-на-хуй!».
В одному батальйоні одночасно два командири! В одні й ті ж дні обидва херачать накази, документи персонального обліку, ліплять одну й ту ж печатку ф обидва пишуть «командир в/ч такий-то».
Потім солдати все це розхльобують, вірніше, кажуть, що ніяк не розхлібають. Про родини навіть не згадую, який сенс, «генералам же відніше».
Ще один — лупашить наказ, де оголошує, що він сам один мобілізував десятки людей, котрі — о, диво! — насправді до його приходу там вже проходили службу за контрактом. І знову липа й фальсифікат — у вищі штаби.
Персональщики руками з жопи пишуть ліві документи, праві — гублять.
Облік військ і їхнє забезпечення? — «Та піхуй, дасть Бог, усі загинуть, а не дасть — оголосимо у СЗЧ, у відказники, у непокору чи ще у шось».
Головне, щоби цим обдарованим було тепло й затишно, бо ті ж гроші, що й у піхотинця, котрий на передку херячить, втрачати не хочеться. І на той самий передок йти не хочеться.
Ах, да, це ж не масово, хоч і системно. За спостереженнями, більше грішать ті новостворені командири та штабні, котрих витягли незрозумілим кандибобером із гражданки, здули з них пил тунеядства, та якимось дивом одразу поставили командирами та штабними.
Наче кадрових чи контрактників хоч з якоюсь військовою освітою, досвідом та професійною відповідальністю не вистачало. Як воно так сталося, — хтозна, загадка, адже ніяких правил і потім дивуємося: «О, а чо ухилянти ухиляються?!».
І потім з усіх прасок, телевізорів та інтернетів — «Стріляти у коліно, під@рів; не мужики, стерилізувати, арештувати майно, лоботомію прямо в пашпорт! А паспорт, бажано, забрати! Раби не мають документів».
Може просто нормально правил гри дотримуватися, якою б вона страшною не була? Чітких, зрозумілих та непорушних правил, і пахать-вйобувать, працюючи з цим народом і з простим солдатом.
Український Народ вище і важливіше за президента, за парламент, кабінет міністрів і всі суди разом взяті, за правоохоронні й прокурорські структури. І за армію теж!
Народ вище і важливіше за державу та її територію (вибачте, але хтось же нарешті мав про це нагадати!). Тим більше наш Український Народ, чия історія сповнена різних трагічних і героїчних сторінок.
Якщо якась державна людина стверджує, нав'язує чи робить щось протилежне — це порушення присяги, клятви, це зрада в її чистому вигляді! Якщо для когось народ, перепрошую на слові— хуйовий, бо не слухається, то це його власний пройоб, не народ — хуйня, солдат — хуйня і далі за списком (єслі шо, — то може досвіданія?).
Може нехай поїхати якомусь втомленому генію до іншого народу; наприклад, у Францію, — і стати її новим Наполеоном, або в Анґлію, — і стати її Ріші Сунаком, чи в Ізраїль, — черговою Ґолдою Меїр? А може до Каліфорнії у США і стати її Шварцнеґґером!
Але всі вже все прохáвали, у всьому світі й стане він скоріш за все іншими приїжджими — Лазаренком, Коломойським чи Ківою. Тобто розумієте, доля таких постатей незавидна.
І насамкінець про наші народні традиції: на Січі, котра поки що була найбільшою історичною квінтесенцією Українськості, — не всі були козаками. Ти спробуй ще, щоби тебе признали козаком, а ті, що були козаками, могли й гетьманів з отаманами відмудохати.
І це не «революційність народних мас», не «бунт отари проти провідної верстви», це просто така склалася жага до правди й справедливості. Такий ось наш Українідад, тому змиріться, або помріть!