Митьки, Пищики, Налісні, Панське, Самовиці, Демки, Кизівер, Гузичі, Метлашівка, Баталий, Бузьки... Села, яких більше немає через СССР!
Так, під час спорудження Кременчуцької гідроелектростанції під воду пішли не просто поселення, а наша історія та культурна спадщина. На цьому наполягає народний депутат трьох скликань Віталій Чепинога, цитуючи розвідку краєзнавиці Раїси Омелечко «Пам'ять затоплених сіл».
Книга розкриває у подробицях минуле тих давніх українських сіл Черкащини та Полтавщини, що були затоплені під час створення Кременчуцького водосховища. Зміст наукової праці — не просто частина історії України, а саме історія наших людей.
«І чомусь, як не дивно, ця драматична сторінка історії українського селянства майже ніколи й ніяк не згадується, коли йдеться про репресії проти села. Не вбили, — то й подякуйте! А мова навіть не про банальну драму, а про цілу людську трагедію. Бо тебе викинули, прогнали з твоєї власної землі, з землі, де ти народився, вирвали із корінням, втопили кладовища, на яких лежать твої діди-прадіди...
Ніхто нікого нічого не питав, не просив, не компенсував, не пропонував. Просто примусово депортували за одну ніч. — Йдіть, куди хочете... А їхні хати, городи, всі їхні життя пішли під воду чергової, божевільної комуняцької авантюри. Моїх дідів-бабів теж виселили... Досі на Дніпрі десь зрідка можна побачити залишки старої церкви на дні ріки. Утоплена Україна і села, яких більше немає. Жили собі люди біля ріки й уже не живуть», — зазначає Віталій Чепинога.
Своєю чергою, медіаагенція «Останній Бастіон» нагадує читачам, що за доби совєцького режиму лише відчайдухи мали сміливість виступити проти диктату Москви. Вони торували шлях майбутнім борцям за волю.