В Україні немає єдиного реєстру зниклих безвісти на Донбасі
В Україні досі достеменно не знають, скільки бійців зникло безвісти. За чотири роки війни «Червоний Хрест» називає приблизну цифру – 1500 осіб. Водночас офіційні джерела СБУ повідомляють про 308 зниклих.
Про це йдеться у програмі військових розслідувань «Стежками війни» на телеканалі ZIK.
Чоловік Вікторії Маркіної із Кривого Рогу зник чотири роки тому. Жінка не знає, чи він живий, але вірить у краще. Андрія мобілізували у 2014 році до 40-го батальйону тероборони «Кривбас». Запеклі бої за Іловайський плацдарм тривали від початку серпня 2014 року. Аж поки 24-го серпня українські військові не опинилися в оточенні російських військ.
«28 серпня був найстрашнішим днем. Чоловік подзвонив усім, щоб попрощатися», – пригадує Вікторія, дружина Андрія Маркіна.
Того ж дня Росія оголосила про, так званий, «зелений коридор» для українських військових.
«Він зателефонував 30 серпня двічі. Спершу о 10 ранку, потім о 15-й. Чоловік сказав, що все гаразд. Але на цьому зв’язок обірвався», – каже Вікторія Маркіна.
Жінка вже думала про найгірше, але надія з’явилася, коли побачила на викладеному бойовиками відео свого Андрія. Вікторія обривала телефонні лінії військової частини, але її заспокоювали, мовляв, зачекайте ще трохи. Однак минуло три роки, а чоловік Вікторії так і не переступив поріг дому.
Загалом, за 4 роки війни безвісти зникло близько 1500 осіб. Такі дані наводять у Міжнародному комітеті «Червоного хреста».
«Єдиного реєстру, на жаль, немає, тому цифри приблизні. Серед зниклих понад 95 відсотки – це чоловіки, середній вік яких 41 рік. Половина цих людей є цивільними, а половина військові», – говорить речник Міжнародного Комітету «Червоного Хреста» Міладін Богетіч.
У цей же час в ЗСУ ведуть свій облік таких осіб. Він відрізняється від даних міжнародних організацій і поділяється на декілька категорій. Сьогодні у цьому списку 69 осіб.
«Одна з категорій – це військовослужбовці, які не підтверджені як заручники і нема інформації про їхню смерть», – зазначає координатор гуманітарного проекту «Евакуація 200» Михайло Котелевський.
Офіційно ж в Україні пошуком тих, хто зник, займається Служба безпеки України.
«Є міжнародний центр. Туди надходить інформація від Міноборони, родичів зниклих. Сьогодні у списку є 400 осіб», – пояснює нардеп, представниця України у Тристоронній контактній групі в Мінську Ірина Геращенко.
За інформацією від СБУ, станом на 12 квітня 2018 року вважаються зниклими безвісти 308 осіб. Сто з них – це військовослужбовці, бійці добровольчих батальйонів та працівники правоохоронних органів. Серед цивільних ця цифра – 208 осіб.
Окрім тих, хто перебуває в полоні або тюрмах окупантів, на Донбасі шукають і загиблих. Таке непросте доручення взяли на себе представники Гуманітарної місії Міноборони «Евакуація 200».
Павло Нетьосов – один з перших пошуковців на Донбасі. Чоловік, який в мирному житті займався ювелірною справою та знаходив поховання часів Другої світової війни, тепер допомагає виявити тих, кого уже немає в живих через війну на Донбасі. Першим серйозним викликом для Павла та гуманітарної місії став Іловайськ. Повертати додому тіла наших військових довелося з уже окупованої території.
«Полковник цивільно-військового співробітництва Костянтин Іванович Ткачук проводив всі переговори з тією стороною, під його керівництво проводили всі роботи. При цьому в нього нема ні одної нагороди чи медалі, його не підвищили у званні», – коментує учасник місії «Евакуація 200» Павло Нетьосов.
Із окупованої території місії «Евакуація 200» вдалося повернути 244 загиблих. За чотири роки війни із зони бойових дій офіційно вивезено 1473 людини, 604 з яких ідентифіковано.
«Складно проводити пошукову діяльність на непідконтрольній Україні території. Якщо Донецьк ще йде на контакт, то Луганськ дуже непростий у комунікації», – зазначає координатор гуманітарного проекту «Евакуація 200» Михайло Котелевський.
Парадокс і в тому, що уповноважені мінською групою особи не мають впливу на керівників самопроголошеної «ЛНР». На лінії зіткнення із бойовиками українські пошуковці змушені працювати на свій страх і розсуд, постійно змінюючи переговорників.
