В Україні відбувається монополізація влади, — The Economist.
Найбільша вразливість України полягає не у військовій сфері, а в політичній, де монополія Зеленського на владу підриває військові зусилля
Про це йдеться у матеріалі The Economist.
За непомітним фасадом промислової будівлі в Києві різноманітна команда відеогеймерів, архітекторів, науковців і кінематографістів масово виробляє дрони дальнього ураження та крилаті ракети. Вони зовсім не схожі на традиційних оборонців, але саме вони трансформують українську війну. Три роки тому вони виготовляли 30 дронів на місяць. Зараз — 1300, від повільних моделей (580 тис. доларів за комплект із десяти) до нових балістичних ракет (по 1 млн доларів за одиницю). Вони коштують лише частину від ціни іноземних аналогів, а їхні конструкції базуються на відкритому коді, що означає відсутність обмежень на використання. «Ми не хочемо залежати від американської політики», — каже засновник компанії, ім’я якого не розголошується з міркувань безпеки.
Коли росія розпочала повномасштабне вторгнення у 2022 році, Україна повністю залежала від американських і європейських поставок. Але за останні три роки власне військове виробництво зросло з 1 млрд до 35 млрд доларів на рік, за словами Олександра Камишіна, радника президента з питань оборонної промисловості. Швидше, ніж хтось міг передбачити, Україна стала самодостатньою в багатьох видах озброєння.
Інша проблема — нестача людських ресурсів.
Мобілізація була проведена неефективно: ротації військових із фронту трапляються рідко, працівники військкоматів діють довільно, а уряд вагається з пониженням призовного віку. І все ж армія зросла, а елітні підрозділи й надалі приваблюють добровольців. Найважливіше — дрони суттєво скоротили чисельну перевагу росії: за деякими оцінками, 75% усіх втрат російської армії спричинено саме ними.
Найвразливішою сферою України, можливо, є не військова, а політична.
З початку війни багато ліберальних і поміркованих українців опинилися перед дилемою: звернення уваги на некомпетентність, корупцію чи безлад у владі може підірвати міжнародну підтримку, а мовчання — означає прийняття дедалі більшої концентрації влади в руках Зеленського, що іноді шкодить державній ефективності й навіть самим воєнним зусиллям.
Якщо критикувати Зеленського було важко до того, як Дональд Трамп у лютому назвав його «диктатором», то тепер це майже неможливо. Українці згуртувалися навколо президента настільки, що він, схоже, розглядає можливість проведення виборів.
У лютому Петро Порошенко, лідер найбільшої опозиційної партії, був покараний за неуточнені «загрози національній безпеці». Його активи заморожено. Проти нього відкрито справу про «державну зраду», яку критики вважають політично вмотивованою. Санкції фактично унеможливлюють його участь у виборах. Хоч багато українців і не підтримують Порошенка, багато хто бачить у цьому небезпечний прецедент.
Українська політика — далеко не російська, а концентрація влади — природний наслідок війни.
Її плюралізм забезпечували регіональна різноманітність, суперництво впливових груп і голосне громадянське суспільство, яке мало підтримку західних посольств і ЗМІ. Але всі ці запобіжники нині послаблюються або зникають.
Під гаслом ефективності влада концентрується не в уряді чи парламенті, а в руках кількох непризначених посадовців з Офісу президента — зокрема Андрія Єрмака, голови ОП; Дмитра Литвина, спічрайтера Зеленського; та Олега Татарова, який курує силові структури. Адміністрація не бажає ділитися владою не лише з опозицією, а й з будь-ким, хто вважається потенційним суперником. Лояльних винагороджують місцями в наглядових радах держпідприємств. Тих, хто проявляє незалежність, має широку підтримку або прямі контакти із Заходом, — звільняють або усувають. Серед них — Валерій Залужний, колишній головнокомандувач ЗСУ, якого у лютому 2024 року усунули та призначили послом у Лондоні. Інші, кого відсторонили, — Олександр Кубраков (ексміністр інфраструктури), Дмитро Кулеба (ексміністр закордонних справ) та Мустафа Найєм (ексочільник агентства з відбудови).
Різні думки та критичні медіа розглядаються не як сила, а як загроза. Севгіль Мусаєва, головна редакторка «Української правди» — провідного незалежного онлайн-видання — скаржиться, що замість реагувати на журналістські викриття, Офіс президента обмежує доступ, тисне на рекламодавців і розглядає будь-які контакти з журналістами як зраду.
З огляду на шалений тиск, під яким перебуває Україна, її рух у бік авторитаризму не дивує. Але є ризик, що це підірве внутрішню здатність суспільства до самоорганізації. Як каже Гончаренко:
