В Умані відкрилася виставка фотопроекту "Незламні"

08.05.2021, 14:55
В Умані відкрилася виставка фотопроекту "Незламні"

Кожна мати − сильна, мужня та вольова особистість

Напередодні Дня матері в Уманському художньому музеї відкрито фотовиставку «Незламні». Ініціатори фотопроєкту − міська громадська організація «Родина героя» та міськрайонна спілка «Ветерани АТО/ООС» − запросили на фотосесію в національному вбранні  жінок-уманчанок, чиї сини або чоловіки загинули  на російсько-українській війні, та жінок, які брали участь в бойових діях на Донбасі. Допомогли реалізувати задум громадських активістів меценати. Повідомляє АрміяInform.

Кожна мати − сильна, мужня та вольова особистість

Зазначимо, що ідея за допомогою фотомистецтва розповідати про мужній і сильний характер  українських жінок, які втратили на війні синів та чоловіків, народилася  два роки тому в столиці. Ініціаторкою проєкту «Сильні духом. Мами» стала Наталія Дубчак, син якої Олександр загинув під Дебальцевим.

Уманчани ж своїм проєктом «Незламні», образно кажучи, надають ідеї друге дихання  і закликають пам’ятати героїв і доносити до людей, що кожна мати − сильна, мужня та вольова особистість, а разом  жінки та й усі українці – дуже велика сила.

Оксана Слонська
Оксана Слонська

− Тривалий час ми були не готові до участі в  такому фотопроєкті – позначалися важкий психологічний стан, гіркота втрати, невимовний материнський біль, −  зазначила в розмові одна з учасниць фотосесії й одночасно організатор виставки Оксана Слонська. – Але якось після чергового обговорення ідеї дійшли висновку, що відтермінування цього проєкту не робить нас сильнішими, а наша слабкість не допоможе зберегти пам’ять про наших героїв. Одностайно вирішили, що фотографуватися будемо в національному вбранні. І обов’язково в кадрі повинен бути військовий «піксель», як пам’ять про наші втрати й символ  вірності полеглим.

ніціативу громадських активістів фінансово підтримали представники ЖК «Греків Ліс», які, до речі, надають допомогу уманським учасникам АТО/ООС в облаштуванні ветеранського простору й музею російсько-української війни.

− Працювати з жінками, які втратили на війні синів та чоловіків, було цікаво й водночас зворушливо та відповідально, − розповів керівник проєкту фотограф Семен  Сапаєв. – Звичайно, я знав, що подібний фотопроєкт колись уже мав місце, але  хотілось привнести щось своє. Ми вирішили, що в кадрі разом із жінками мають бути й діти, заради  майбутнього яких й загинули наші захисники.

За словами Семена, йому, як фотографу, дуже важливо було знати хоча б коротко історії синів і чоловіків героїнь фотопроєкту.  Так йому було легше і краще налаштуватись на створення образу жінки-матері й знаходити спільну мову з учасницями проєкту.

− Робота в фотостудії з учасницями особливого проєкту мені запам’ятається надовго, − зізнався Семен Сапаєв. – Були випадки, коли жінки під час зйомок не стримували сліз. Вони дивились на мене, молодого хлопця,  а уявляли на моєму місці свого сина, якого не дочекалися з війни. Так про це мені й казали. Та все ж вважаю, що нам разом із учасницями вдалося створити правдивий образ української сучасної жінки-матері, у якої очі сповнені печалі та гордості одночасно.

Орлова Наталія Володимирівна - фотопроект
Орлова Наталія Володимирівна - фотопроект "Незламні".

Її єдиний син став першою втратою уманчан у зоні АТО, і сталося це пекельного літа 2014-го.

Наталія Володимирівна і думки не мала, що її дитина на війні. «Я під Житомиром – усе нормально, - щоразу втішав він маму. – Ти не дзвони, можу бути зайнятий і не почути. Обзиватимуся сам». Насправді ж бійці стояли в донецькому степу, де вже розпочалися воєнні дії.
Хоронили Олега у закритій труні, тому мати ще рік після трагедії ждала сина. «До інших приїздили побратими, а я не могла збагнути: якщо до моєї дитини не їдуть, що з ним не так?» - згадує Наталія Орлова.

Тим часом ті, хто був із Олегом до останнього і вижив під час боїв між селами Маринівка та Червона Зоря – майже на кордоні з північним сусідом, цілий рік оговтувалися від жахіть страшного пекла.
Яке тільки озброєння не випробували на них із російської сторони! 6 серпня 2014-го вояки прорвалися з боями до своїх, і цей день став другою датою їхнього народження.

Вже три роки поспіль побратими приїздять до Олега, вклоняються його матері. «У мене щоразу до них тисяча запитань, але я їх не чіпаю – хлопцям боляче згадувати, - каже Наталія Володимирівна. - Просто їх слухаю. Вони пережили таке, що осягнути розумом дуже важко. А мене у житті тішить єдина думка: мій син був би незадоволений, якби мама опустила руки. Я не маю на це права. Бо ж і сама завжди вчила Олега не здаватися. І хлопчик, хворобливий від народження, вмів мобілізовуватися. Коли йшов у перший клас, мама хвилювалася, щоб не відставав у навчанні, адже зазвичай хворів двічі на місяць. Але дитина трималася, щоб не пропускати навчання, і якщо хворіла, то лише під час канікул.

«Я навчала його всьому, що знала, - розповідає мама нашого захисника.

- Адже в житті різне буває, і дитина не повинна залишатися безпорадною». А ще вдома діяло правило: зроби все необхідне і відпочивай.

Часом Олег відбивався: «Виконаю уроки потім, бо маю право на відпочинок. В Конституції України записано». Мама погоджувалася, але просила сина відкрити Основний Закон, де йшлося про обов’язок отримувати освіту. У сина закінчилися аргументи. «Тому роби уроки, а потім використовуй своє право на відпочинок».

Наталія Володимирівна переконана: дітям треба завжди пояснювати, чому так, а не інакше. Не тому, що хочуть дорослі, а чому?

«Розповідайте, що є дія і є наслідки. Адже діти не мають практики і досвіду, ми повинні їм у цьому допомогти.

Ще одна порада з власного досвіду: дитина повинна знати, що вона робить правильно, а що ні. А просто насваритися – толку не буде, син чи донька боятиметься, але хитруватиме. Якщо Олег мав якесь покарання за шкоду, я завжди запитувала: розумієш, за що ти покараний?»

Коли ж Наталію Орлову запитують, як вона розуміє патріотизм, жінка упевнено відповідає, що він починається з любові до батьків і до дітей – до своєї родини: «Якщо ти це любиш, хочеться це захищати».

Кумановська Лілія Олексіївна - фотопроект
Кумановська Лілія Олексіївна - фотопроект "Незламні".

«У моїх дітей був золотий батько - таких одиниці», - каже про свого чоловіка Віктора Кумановського його дружина Лілія.

У цьому прекрасному твердженні гірчить безнадією одне-єдине слово – «був».

Тата й чоловіка в родини забрало ще одне зловісне слово – АТО. До 2014 року ніхто не міг розшифрувати цю абревіатуру, що стараннями можновладців підмінила назву «війна». На ній, жорстокій і безжальній, опинився Віктор Кумановський, який, за словами дружини, був людиною зі світлою душею, відданим батьком, чоловіком, сином.

Аж ніяк не людиною війни.

Він завжди беріг рідних його серцю людей, упадав душею біля дітей. Для своєї квіточки-принцеси – доні Анастасії – став другом і порадником.

А коли з’явився на світ довгоочікуваний синочок Ян - продовжувач роду, татковому щастю не було меж. «Що обціловував їх обох, що увагу й турботу дарував», - розповідає про почуття чоловіка до дітей Лілія Олексіївна. - Під час дощу міг викликати таксі, бо для доці в магазині побачив круті босоніжки. Їде і купує. Чи плаття, бо їй у ньому так гарно».

Лілія Кумановська з гордістю називає свого чоловіка «мужчина-еталон» і хоче, щоб таким виріс їхній син: «Перш за все - дуже добрий, людяний і щирий, ніколи не сумував, не впадав у зневіру, поставив ціль – буде добиватися. Любив техніку, природу, був працьовитий і патріотичний. А ще - дуже охайний: завжди вигладжений, пострижений, надушений, у начищеному до блиску взутті».

Навіть нелюдські умови перших місяців перебування на передовій, де не раз доводилось ночувати просто неба, не примусили Віктора відмовитися від своєї вдачі. Він і там завжди був поголений, у випраному одязі. Побратими жартували, що Кумановський може поголитися та помитися навіть у ложці води. Побратимам на передовій Віктор говорив, що у цьому житті ні за чим не шкодує, жаль тільки дітей і родину.

А дружині неймовірно шкода і боляче, що осиротіли діти, що без тата довелося одружувати красуню донечку. Що Віктору не судилося тримати в долонях рученят свого тезки – внука Вітюші. Та тішаться всі, спостерігаючи у дитини деякі риси Вітюші-старшого. Дай Боже, щоб він виріс справжнім патріотом, як його дідусь, щоб став таким же щирим, доброзичливим, працелюбним.

І щоб йому ніколи не довелося почути страшних слів «війна», «агресор», «обстріли», «гради», «антитерористична операція»…

Качур Любов Григорівна - фотопроект
Качур Любов Григорівна - фотопроект "Незламні".

Син Любові Качур Іван народився на молодіжній новобудові, а ріс і мужнів через паркан від військової частини.

На новобудову у Харківську область подружжя Качурів поїхало майже відразу після весілля, а через 11 років придбали в Умані квартиру - в будинку, що сусідив із військовими.

«Коли в 90-х роках строковики в армії недоїдали, Ваня прибігав: «Мамо, дай якихось продуктів». А ми з села тушонку, кров’янку привозили. Я складала це добро в пакети та тільки наказувала, щоб ложки з банками назад приносив», - пригадує мама картинки синового дитинства.

Ваня був не по роках дорослим, завжди дружив із старшими. Бувало просить: «Прийдуть хлопці, пиріків (пиріжків тобто) напечи». А потім маму теж запрошують на чай – так вона завжди була в курсі справ свого сина.

А от своє рішення стати айдарівцем і піти добровольцем на схід син прийняв самостійно.

У середині серпня 2014-го Іван Качур загинув на Луганщині.
Після Ваніної смерті Любов Григорівна вдячна його побратимам: «Бути патріоткою мене навчив син, а стати стійкою – його побратими. Мене часом запитують, як можна пережити втрату сина. Чому пережити? Я з цим живу».

Кожна сім’я загиблого айдарівця має свою історію. І раніше чужі незнайомі люди тепер родаються – їх зближує спільне горе.

Так Любов Качур познайомилася з бабусею хлопця, якого вбили разом із Ванею - жінка з Бережанів Тернопільської області навіть приїздила на весілля до Ваніної сестри.

Віра молодша від Івана на п’ять років, вони з братом були дружними з малих літ. Ваня завжди опікав дівчинку, ділився смаколиками і допомагав у навчанні.

Коли Іван уже був на війні й рідні лише здогадувалися, що він пішов добровольцем, сестра написала вірш «Я чекаю!!!», однак так і не встигла прочитати його братові.

А коли Івана не стало, дівчина від його імені звернулась віршованими рядками до мами: «Не плач, моя рідна матусю, я завжди буду поруч, берегтиму тебе із небес».

Ось уже кілька років поспіль у травні в день народження «Айдару» до столиці України з’їжджаються всі причетні – наче брати і сестри. Одного року мами і дружини загиблих приїхали з портретами.

До Любові Григорівни підійшла жінка: «А я знала вашого сина, ми познайомилися на Майдані. Він був в охороні, але дуже любив чистити картоплю (це правда). Казав, що його сестру звати, як мене».

Можливо, так спілкування з військовими на Івана подіяло, а, може, запали в душу дідові слова: «От би став ти, Ваньорик, військовим…», але син Любові Качур із самого дитинства мріяв про погони військовика. Але з різних причин так і не вийшло.

Однак мрію свою все-таки реалізував, добровільно взявши до рук не навчальну, а бойову зброю. І тепер оберігає найрідніших жінок – маму і сестру – із небес.

Курмашева Наталія Сергіївна - фотопроект
Курмашева Наталія Сергіївна - фотопроект "Незламні".

За довгі роки, що Наталія Курмашева займалася в Умані передплатою періодики, майже кожен дорослий житель міста підійшов до її віконця на поштамті переплатити газету чи журнал.

Тож цю жінку багато хто в Умані знав ще до того, як в кінці літа 2014-го її син Олексій героїчно загинув на Донбасі. На малій батьківщині своєї бабусі і багатьох рідних йому людей.

Хоча син і дві доньки Наталії Сергіївни й народилися за багато сотень кілометрів від цих місць – у далекому Калінінграді, йдучи в АТО, Олексій сказав незабутні слова: «Иду, потому что нужно защищать свою страну». «Для нього Донеччина була батьківщиною. Там його родичі, його корені, - розповідає Наталія Сергіївна. - Коли син загинув, мене запитували, навіщо пустила його туди? А як сказати «не їдь», коли то його земля? Незважаючи на те, що батько Альоші – з півночі Росії. І мій батько теж».

Наталія Курмашева сама, буваючи у дитинстві на Донбасі, чітко усвідомлювала, що він український. Всі, з ким спілкувалася, говорили рідною мовою і пам’ятали, що їхні предки прийшли сюди з Таврії: «Навіть квітка водозбір називалась у моєї мами «тавричанська».

З-під Херсона з возами і дітьми подалися їхні предки у степи Донеччини, коли цариця Катерина дозволила брати там землю. Кочували, поки не знайшли місце, де заснували село Золоті Пруди.

Там земля чорна як вугілля, а спека влітку така, що можна два пальці в її тріщини запхати. Вода солона. Але то наша земля», - додає Наталія Сергіївна. Жінка досі не забула мамині розповіді про своє село і їхній рід, пам’ятає, що бачила своїми очима: «Дітям теж уже розказала, тепер онукам маю розповісти. Щоб слова з підручника історії були для них не порожніми фразами, викинутими з голови відразу після прочитання».

Раніше не було і зараз немає часу нудьгувати Наталії Сергіївні Курмашевій – шестеро внуків потребують бабусиної уваги і любові.

В її життєвому принципі – одвічна мудрість справжніх матерів і турботливих бабусь: «Якщо весь час зосереджуватися на негативі або ще й жалітися, ніякого здоров’я не вистачить. У мене є чого плакати, але то моє горе. Час іде. Онуки ростуть, вчаться, дорослішають - вони мають пройти свій шлях. І щоб стали справжніми людьми, їх треба любити більше, ніж свій спокій».

Пожарська Ірина Ярославівна - фотопроект
Пожарська Ірина Ярославівна - фотопроект "Незламні".

Дружина захисника України Дмитра Пожарського Ірина на 100 відсотків переконана, що їхні діти Діана й Артем є продовженням коханого чоловіка. І це тішить жінку, яка втратила главу сім’ї восени чорного 2014 року.

Усі, хто знали Дмитра, - дружили, спілкувались чи служили разом - запевняють, що найдужче в житті він любив свою дружину і дітей. А ще -Україну. Це проста своєю глибиною і мудрістю життєва істина справжнього сина своєї землі.

Пані Ірина сформулювала її так: «Усе починається з малого: з любові до ближнього, до своєї вулиці, до свого міста. З уміння допомогти, підтримати, не залишатись осторонь. І ці крупинки поволі збираються в міцну піраміду під назвою «любов до Батьківщини».

Незалежна Україна двічі круто повернула долі Дмитра й Ірини Пожарських. Завдяки Україні юні уманчани познайомились, вона ж і забрала в Іри чоловіка, у дітей батька, натомість давши місту Героя, про якого не маємо права забувати.

Вони познайомилися на День незалежності: гуляли містом зі спільними друзями. А вже наступного дня почали зустрічатись. Через рік 18-річний юнак запропонував 17-річній дівчині побратися. «Ми гуляли, раптом Діма попросив почекати. Повернувся з трояндою і попросив стати його дружиною. Я погодилась без вагань. Ми ще були малі, але вирішили, що хочемо бути разом.

Уже після одруження чекала його півтора року з армії. Телефонів не було, тому писали щодня листи. Вони досі зберігаються вдома – і мої, і чоловікові».

Теплі спогади дружини назавжди затьмарені гіркотою втрати...

У них все було на двох – тринадцять років подружнього життя, любов до сина й доньки і перші дитячі успіхи, радість від чергової прогулянки на природу, смак турботливо приготовленого чоловіком оригінального салату.

А ще мрія, яку перекреслила клята війна: «Ми хотіли разом об’їздити всю Україну, всі визначні місця». Та замість цього Дмитрові довелося обрати один напрямок – на схід.

Дружина переконана, що й зараз, знаючи, як все обернеться, він все одно пішов би захищати Україну: «Я дуже просила, щоб він не йшов. Але він такий патріот. Сказав, що не буде сидіти за чиєюсь спиною, бо якщо не він, то хто?» Навіть на передовій рідні завжди були з ним.

Донька Діана склала вірша про те, як чекає повернення татка додому, з братом вони надіслали Дмитрові на війну власного малюнка.

«Мої дітки дають мені силу і віру в перемогу», - казав Дмитро побратимам. Діана й Артем Пожарські ще школярі. Донька закінчує 12-у школу, син навчається у восьмому класі.

Їхня мама впевнена, що діти перейняли і продовжать по життю батьківську доброту, уміння співчувати іншим, щедрість. «Це з кров’ю передалося, - впевнена Ірина Ярославівна. - Мені навіть не доводиться докладати особливих зусиль».

Алексейчук Ніна Семенівна - фотопроект
Алексейчук Ніна Семенівна - фотопроект "Незламні".

Мати знову прийшла до сина.

Та тільки він не відчинив дверей, не запросив до столу, не пригостив чаєм. Стояв перед мамою мовчазний – у граніті.

До могили підійшла незнайома жінка: «Хочу подякувати вашому сину за свою дитину. Він витягнув його з наркотичної компанії. Зараз син на Сході і просив уклонитися вашому Владу за порятунок, покласти на його могилу квіти».

Син Ніни Семенівни Алексейчук розумів, що молодь треба відривати від шкідливих звичок, бо одні заплуталися в інтернет-павутині, інших долають алкоголь чи наркотики. А відому всім сентенцію про здоровий дух у здоровому тілі Владислав підтверджував власним прикладом.
Не палив і не пив, кожен новий день починав із зарядки. «Підвал Шекспіра», «СтрітВоркаут Умань», «Умань ультрас» – ці рухи в нашому місті пов’язані з Владиславом Алексейчуком.

До того, він устигав працювати на землі, вирощувати фрукти і навіть троянди, якими всі не могли намилуватися.

Та коли Влад загинув, спопеліли і його квіти - почорніли після зими, хоча в 2015-му вона й була теплою. А наступного року – який сюрприз! – несподівно порадували своєю красою. Наче син передав рідним небесний привіт.

«Новий 2015 рік Влад зустрічав у Донецькому аеропорту – був у розвідбаті. Про таких кажуть «Тихо зайшов і тихо вийшов», - пригадує Ніна Семенівна. - А перед Різдвом гостював удома, 15-го січня мав повертатися в Донецьк.

Ми всі його речі випрали, перегладили - до кожної дрібниці. Дивлюся, він берці свої надраює. Стислося серце: «Твої друзі у барах сидять, гуляють, старший твій брат воює, а ти чому туди пішов?» У відповідь переконливо і навіть буденно: «Вони цього не витримають». «А ти?» «А я витримаю», – спокійно наваксував берці, поставив їх – готовий знову йти на війну».

З його розвідувального підрозділу не повернувся ніхто – половина потрапила в полон, а половина пішла на небеса.

Батько Владислава так і не оговтався від страшної втрати, його не стало з різницею в три роки: 20 і 10 січня - син і батько.

А Ніні Семенівни залишилися щемливі теплі спомини. Як разом робили всі родинні справи, як підтримували сімейний культ книги, як старший син допомагав молодшому у навчанні, а їм обом – батько, він завжди хлопцями займався. А в суботу мама обов’язково готувала смачненьке, і збиралися всі разом, сімейним колом. Зараз 2021 рік, а для мене залишився 2015-й, коли не стало молодшого сина, - життя зупинилося, - каже Ніна Алексейчук. - І додає: «Щастя, що в родині старшого недавно народився синок. Онук дає сили жити».

Миронюк Світлана Іванівна - фотопроект
Миронюк Світлана Іванівна - фотопроект "Незламні".

Світлана Іванівна Миронюк недавно перечитала роман «Герой нашого часу» і побачила там деякі риси старшого сина.

Андрій виховував себе на тих літературних прикладах, які йому дуже подобалися, а творчість Лермонтова він любив змалечку. Мама пригадує, що Андрійко ніколи не засинав без книги: «Бородіно він вивчив ще в 6 років. Їхали від батьків із Маньківки – читав напам’ять цю баладу, дивуючи всіх пасажирів».

Світлана Іванівна додає, що ріс син дуже відповідальним – найстарший серед дітей, доводилося приглядати за молодшими, можна була на нього покластися – такий народився.

Дуже рано став дорослішати. І п’ятнадцятирічним підлітком почав ставити дорослі запитання з історії релігії, перечитавши Біблію, Коран, Бхагават-Гіту, замислюючись над споконвічними проблемами буття.

А в дорослому віці сам написав кілька книг.

Уже після загибелі уманського Кіборга в Донецькому аеропорту його дружина Михайлина Володимирівна разом із побратимами випустили збірку повістей Андрія Миронюка, зібравши під однією обкладинкою кращі його твори.

«Дружина завжди підтримувала Андрійка. Тільки внуків він мені не лишив», - водночас тішиться і сумує пані Світлана. І скромно мовчить про те, що теж має неповторний у своєму роді творчий доробок - збірку віршів і репродукцій малюнків «Пливе кача по Тисині. Мамко ж моя, не лай мені…».

«Пекуча сльоза материнського серця несподівано пролилась віршами. Хотілось про своє горе кричати на весь світ, розповісти людям, яким син був справжнім звитяжцем. Світлана Іванівна підносить синівський подвиг на найвищий щабель служіння Добру, Світлу і Батьківщині. І не лише власного сина, але й всіх, хто віддав життя за вільну Україну», - таку характеристику книзі Світлани Миронюк дала заслужений журналіст України Валентина Козицька.

Андрій Миронюк мав переконання: треба захищати Україну за її кордонами, краще сюди не допустити ворога. І не стояв осторонь локальних бойових конфліктів, що спалахували за межами нашої землі. Та врешті довелося захищати її й тут.

Про те, що син іде добровільно в АТО, мама довідалась за три дні до його від’їзду. Дружина плакала: «Ти ще не навоювався?». Його відповідь: «А хто, як не я?»

Матері ж він обіцяв: «Ми переможемо. Правда на нашому боці!» Це синове переконання дає сили жити. Бо він - мамин ангел-хранитель: «Скрізь відчуваю його підтримку. Син завжди у моєму серці».

Слонська Тетяна Валентинівна - фотопроект
Слонська Тетяна Валентинівна - фотопроект "Незламні".

Той день мама Анатолія Слонського пам’ятає, як сьогодні, - проводи сина на війну: «Військкомат, усміхнені добровольці й сльози матерів та дружин. Мабуть, майбутні фронтовики не розуміли, в яке пекло закине їх військова доля. І Толя теж не знав… Стояв усміхнений, завзятий, із вірою в те, що може щось радикально змінити там, де горіла земля, де вбивали людей», - згадує Тетяна Валентинівна.

Іти на фронт син вирішив сам і лише 1 серпня 2014-го, за день до від’їзду, сказав уранці дружині: «Сьогодні о 17.00 мене забирають в АТО». А робітникам зі свого меблевого підприємства заявив: «Я думаю, що моя місія закінчиться через місяць-два. Тож потерпіть якось без мене».

Анатолій пробув на палаючому сході 6 місяців, не доживши тринадцяти днів до свого сорокаріччя.

«Перед новим роком ми їздили в Артемівськ (нині Бахмут), він із передової приїхав до нас. Не думала, що останній раз бачу сина. А в лютому батько був у нього в четвер, а в суботу Толя загинув. Я замісила тісто на пироги, а воно не вдалося. Колись бабуся казала: «як є покійник, то не міси тісто, бо не зійде», - і через шість років після трагедії не приховати матері душевного болю.

Після загибелі Анатолія і зять, і другий син Тетяни Слонської теж зібралися на фронт. Та вона їх ублагала: «Діти, ще однієї жертви не витримає моє серце». «Толя своєю пожертвою наче ще більше всю родину об’єднав. А війна всіх нас об’єднала», - переконана Тетяна Валентинівна.

Є у Слонських родичі на території північного сусіда. Дехто на всі лади вихваляє свого лідера-загарбника. З такими у пані Тетяни розмова коротка. Якось попередила одного з них: «Поки не скажеш у мене на порозі те, що кричать футболісти, у гості не приходь».

Діти родичів живуть у Росії. Після загибелі Анатолія подзвонили і попросили вибачення: «Ми зрозуміли, що насправді відбувається».
Подружжя Слонських теж кілька років жило і працювало на півночі тоді ще Радянського Союзу – у Надимі. Та й за тисячі кілометрів від Батьківщини завжди у родині говорили українською.

А батько часто називав синів «Мої козаки». «Володимир Олексійович, чоловік, не давав забувати, що ми з України. А я була його союзником.

Він багато приділяв уваги синам: у школу на збори я не ходила, в лікарню їх не водила – це все він». А вечорами всі разом могли читати, влаштовували ігри. Домашню роботу теж виконували спільно – не тільки шкільну, а й по господарству. Куди не їздили батьки – скрізь брали дітей із собою. І ніколи не лінувалися відповідати на складне дитяче запитання «Чому?» «Із сином ми пуповиною зв’язані – зроду не мала з ним проблем, - ділиться Тетяна Валентинівна. - Ніколи не чула від нього поганого слова, ніколи мене не обманув. Лише раз у житті сказав неправду: обіцяв залишитися живим»...

Слонська Оксана Миколаївна - фотопроект
Слонська Оксана Миколаївна - фотопроект "Незламні".

Оксана Миколаївна - голова громадської організації «Родина Героя».
Ця гарна привітна жінка знайома багатьом уманчанам. І не лише людям поважного віку чи батькам дітей з особливими потребами, адже довгий час працювала в управлінні Пенсійного фонду. А й тим, хто шанує захисників України, хто пам’ятає уманчан, загиблих за нашу свободу й незалежність.

Адже Оксана Миколаївна є лідером Уманської міської громадської організації «Родина Героя». Напевне, якби не корисний досвід державної служби, молода жінка не наважилася б очолити об’єднання тих, у кого українсько-російська війна відняла найдорожче – синів і чоловіків.

«Коли в 2017 році начальник управління праці й соцзахисту населення Галина Михайлівна Кучер запропонувала бути головою створеної громадської організації, я боялася, що не справлюся. «Ти все зможеш», – її переконливі слова. Я дуже переживала, щоб це об’єднання не стало формальністю – наші мами і дружини на таке не заслуговують», - каже Оксана Слонська.

Минуло не так багато часу, а «Родина Героя» стала ще однією родиною для жінок, яких підкосило, але не зламало горе. Саме так – «наша маленька родина» – називають свою організацію матері і дружини уманчан-захисників, які поклали голови за наше мирне життя.

Серед цих мужніх хлопців і чоловік Оксани Миколаївни Анатолій Володимирович Слонський. Його обірване ворожою зброєю життя – еталон і критерій для доньки Олени. «Думаю, тато б у мені не розчарувався», - це твердження для Оленки є мірилом поведінки, вчинків, прагнення досягати мети.

Останньому донька навчилася у дідуся й тата: якщо є ціль, вони йтимуть до неї маленькими кроками, але здолають вершину. Коли донька обирала заклад для здобуття вищої освіти, Оксана запитала, чи не розглядає дитина варіанту навчання та подальшої роботи за кордоном. На що дівчина впевнено відповіла: «Можна жити і працювати в Україні і заробляти не менше. Але бути вдома».

На підтвердження своїх слів нинішня магістрантка Національного університету імені Драгоманова Олена Слонська вже веде курси англійської й німецької мов у столичній приватній школі. Багато працює, але задоволена своєю роботою. Її героїчний тато точно б у ній не розчарувався.

Це неправда, що час лікує – скаже вам кожна жінка з «Родини Героя». А правда в тому, що за будь-яких обставин жінка хоче відчувати себе жінкою. І таку можливість матері й дружини наших захисників отримали у фотопроекті «Незламні».

«Про цей проект ми мріяли давно, років два це точно. Нарешті разом з «Грековим Лісом» змогли реалізувати ідею, щоб наші жінки відчули: їх не забувають. Шкода, що захворіла Оксана Борисівна Кизило, мама Героя України, і не змогла до нас приєднатися»,- дякує виконавцям, організаторам і помічникам голова громадської організації «Родина Героя» Оксана Слонська.

Омельчук Людмила Іванівна - фотопроект
Омельчук Людмила Іванівна - фотопроект "Незламні".

Син Людмили Іванівни Ігор – один із героїв, які захищали нас ціною власного життя.

Побратими головного сержанта взводу, старшини Шлямара згодом передали мамі його останні слова: «Все, хлопці. Оце вже все. Як тепер мама буде?..» «Ігор загинув увечері, але мені ніхто не признався, тільки на другий день по радіо почула, що загинув мій син, - гіркота в спомині

Людмили Іванівни така, що наче вчора сталася ця трагедія. – Той із можновладців, хто хоче подивитися в очі Путіну, хоча б раз заглянув в очі матері, яка втратила сина». Попри невимовну тугу і душевний біль,
Людмила Іванівна знаходить сили жити. Черпає їх із багатьох джерел. Найперше і головне – радість за вісьмох онуків і двох молодших дітей. Всі вони шанують пам'ять про брата і дядька.

Дуже важливим є й тісний зв'язок з рідною Ігоровою школою: «І вчителі, і учні десятої школи, що на Новій Умані, і попередній директор, і нинішній - душевні люди, з повагою до мене ставляться. Учні на могилу сина квіти живі носять, до мене привітні, весь час вітаються», - у цих простих речах Людмила Іванівна вбачає справжню людяність, яку не купиш ні за які гроші. Шкільні справи вона знає не з чуток, бо в навчальному закладі є частим гостем. І не дивно: має мама колишнього учня мету – допомогти колективу в будівництві шкільного стадіону.

Адже це було мрією її сина, і вона обов’язково її втілить: «Поки не буде стадіону, я не до кінця виконала свою місію на землі. Хоч і виростила дітей, звела дім, посадила сад. Попередній директор Стефанія Іванівна, яка теж мріяла збудувати спортмайданчик, але через хворобу не змогла цього зробити, просила мене закінчити цю справу».

Людмила Іванівна вміє бути вдячною і не втомлюється це робити. Вдячна всім, хто співчуває, переживає, допомагає матерям і дружинам Героїв. Усім, хто підтримував і підтримує бійців на Сході країни. Всім, хто робить Умань кращою.

Людмила Іванівна Омельчук вважає, що організований ЖК «Греків Ліс» фотопроект «Незламні» нагадав їм істину про те, що жінка завжди залишається прекрасною. Навіть якщо живе зі страшним тягарем втрати своєї дитини. «Костюми нам гарні українські вибрали, зачіски зробили, макіяж, оточили увагою – все це не награно, щиро», - захоплено розповідає пані Людмила про свою участь у цій важливій для мамів і дружин загиблих воїнів справі.

А ще мама нашого захисника тішиться їхньою маленькою родиною – міською організацією, яка об’єднала родини Героїв: «Дівчата у нас всі дружні, нас з’єднало горе, яке ніколи не пережити. Де не повернись, куди не подивись – син завжди перед очима».

Якось доньці Людмили Іванівни приснився брат зі словами: «Що ви мене хороните? Я живий». І він не помилився. Вже плодоносять фруктові дерева і кущі, насаджені Ігорем перед тим, як їхати на передову. Радують урожаєм черешні, смородина, малина. А яблука родять всім на диво – великі, соковиті, запашні. Наче син припрошує: «Смакуйте, мої хороші, на здоров’я!».

Ніженська Дар’я Олександрівна - фотопроект
Ніженська Дар’я Олександрівна - фотопроект "Незламні".

Синові уманчанки Дар’ї Ніженської, яку всі в громадській організації «Родина Героя» лагідно називають Дашею, в червні виповниться солідний ювілей – перше в житті десятиріччя.

Хлопчик отримає багато привітань від друзів і рідних, ось тільки тато не зможе міцно обійняти Артемка і прошепотіти на вушко: «З днем народження, синку». Вже чотири роки хлопчик росте без батька, але чітко знає, що його тато – Герой. І прагне в усьому бути на нього схожим.

Артемкова мама теж дуже хоче, щоб у сина була батькова порядність, доброта і чуйність (через те й мав позивний «Ніжний»), а ще - відданість родині та країні. Для цього жінка старається якомога більше проводити часу з дитиною, пояснювати, які йому слід виховувати риси характеру як майбутньому мужчині.

«Та він і сам бачить, що росте моєю опорою», - впевнена в синові Дар’я. А ще вона переконана, що батько встиг вплинути на Артема – вони мали сильний взаємозв’язок, були одним цілим, разом проводили весь вільний час.

«Ми тоді ще жили на території військової частини. Якщо батько в наряді, Артем бігав до нього. Якщо вдома – гралися вдома. Чоловік кудись їхав – брав малого на руки за кермо. У село допомагати – теж був із ним. Що робив тато, те робив і він».

Хлопчик і раніше хотів бути військовим, а коли Василь Ніженський загинув (це сталося у квітні 2017-го), заявив про це однозначно. «Можна було загасити дитячий намір, але як тоді пояснити синові, чому батько пішов захищати країну. Тому у нас іграшки, одяг – усе військове. До того ж, Артем займається спортом, ходить на карате - це теж зміцнює його характер».

Ось тільки й досі надто боляче хлопчикові відвідувати тата на кладовищі…

Дар’я Олександрівна переконана: дітям потрібно чим більше нашої уваги: «Необхідно слідкувати за колом їхнього спілкування, відсіювати негативних людей, пояснювати, в якій країні ми живемо, як зараз дорого обходиться наша незалежність. Взути-одягти – це не так важливо, як увага батьків. Зараз дітям цього дуже не вистачає, через те вони й стають не по-дитячому жорстокими. Головне – не упустити моменту, коли дитина хоче відкритися, поділитися своїми таємницями.

Не відмахнутися: не маю часу. Бо потім хоч головою в стіну бийся, а вже не виправиш».

Прості, але надзвичайно доцільні поради матері, яка самотужки ростить сина, схожого на тата-героя.

Бабешко Оксана Миколаївна - фотопроект
Бабешко Оксана Миколаївна - фотопроект "Незламні".

Оксана Бабешко, відправляючись із чоловіком у зону проведення АТО, вирішили не травмувати малолітнього сина і сказали, що їдуть на курси. А коли хлопчик випадково дізнався від чужих людей про бої на Донбасі і що його батьки – теж атовці, так розхвилювався і образився, що два тижні не підходив до телефону.

«Зате коли тато з мамою через півтора місяця повернулися, моїй радості не було меж, - розповідає Назар. – Я признався мамі: кожен день плакав, щоб ніхто не бачив. І попросив, щоб вони більше ніколи мене не залишали».

У 2015-му, коли управління УМВС В Черкаській області почало відряджати своїх працівників до зони АТО, Оксана Бабешко, нині майор національної поліції, теж вирішила їхати на Схід. «Бо це наша земля, кожен, хто може, мусить її захищати», - без зайвого пафосу пояснює свій вчинок мужня уманчанка. – І додає: «Ну і що, що я жінка? Я змогла це зробити - якусь частинку себе віддати нашій спільній боротьбі».

Крім обов’язків з охорони громадського порядку в Артемівську (нині місто Бахмут на Донеччині), Оксана через день заступала в наряди, виконувала функції водія, готувала щось із домашньої їжі для наряду хлопців, із якими заступала на бойові пости.

Тішила бійців не лише домашніми голубцями, а навіть смаженим на сковорідці «Наполеоном». Важко було звикнути до всього, що відбувалося тоді на сході, пригадує Оксана Миколаївна. Війна страшна не тільки стріляниною і жертвами. Нестерпно бачити, що українські міста перетворюються на руїни. І повсюди квіти та вінки – як сумні маркери численних жертв…

Оксана постійно ставить перед собою нові цілі і впевнено до них іде: «Все мною задумане я маю зробити сама – такий мій принцип», - говорить красива і сильна жінка. Своїм кредо керувалася, і беручи до рук автомат. А в мирному житті - даючи згоду очолити громадську організацію, куди входять жінки – учасники бойових дій.

Незабаром після створення організації уманчанки взяли участь у Всеукраїнському конкурсі на кращі жіночі ініціативи. Серед відзначених дипломами виявилась і уманська «Краса та сила», створена, як стверджує Оксана Бабешко, за підтримки управління праці та соцзахисту населення і його керівника Галини Кучер. Життєва історія Оксани Бабешко додає сил і віри у завтрашній день.

Ця гарна молода жінка не боїться бути собою і змінювати на краще навколишній світ.

Данчук Ольга Василівна - фотопроект
Данчук Ольга Василівна - фотопроект "Незламні".

У їхній сім’ї троє учасників бойових дій: чоловік, дружина і син Олег.

У свої дев’ятнадцять юнак кілька місяців поспіль не випускав із рук бойової зброї на Донбасі. Сама Ольга Василівна за прикладом чоловіка вирішила не залишатись осторонь святої справи - захисту рідної землі.

Її прагнення схвалив не тільки чоловік, а й батьки: «Найбільше їм завдячую, адже повірили в мене, згодилися підтримати і допомогти з вихованням дітей». Однак із трьох контрактних років жінці випало відслужити половину терміну, а безпосередньо на сході пробути пів року.

Погіршилося здоров’я у батьків, доньці довелося повертатися в Умань і подавати документи на переміщення. Участь у бойових діях - важкий шлях, але жодного разу Ольга Данчук не пошкодувала, що потрапила на схід.

Хоча з поверненням звідти цінність людського життя, значення взаємостосунків – все сприймається по-іншому. «У мирному повсякденні часто переймаємося такими дріб’язковими конфліктами, на які там ніхто не звертає уваги, - каже Ольга Василівна. – Чомусь люди, які були там, швидше зрозуміють і зарадять, ніж ті, з якими ще в пісочку гралися.

І досі з багатьма побратимами підтримуємо стосунки, спілкуємося: мені й зараз телефонують зі словами «Сестра, привіт!». Складається враження, що твоя родина збільшилася, і не на кілька десятків людей, а на пів світу.

Ми прийшли з різних куточків України, але об’єднала загальна мета: витримати і перемогти». З поверненням додому Ользі запропонували посаду у військкоматі, вона інструктор відділення рекрутингу у званні старшого солдата. «Ходжу на службу із задоволенням: місце, колектив, керівництво – це служба моєї мрії. Сама ніколи не думала, що зможу так сказати», - не приховує захоплення Ольга Данчук.

Дев’ятикласниця донька теж планує своє життя поєднати зі Збройними силами. Без сумніву, на таке рішення дівчини вплинув приклад сім’ї.
Багато хто вважає, що жінкам не місце в армії, а в зоні конфлікту – тим більше. «Зовсім не згодна, - заперечує Ольга Василівна. - Жіноча допомога теж потрібна: зв’язківці, кухарі, медики. А сьогодні це вже й гранатометники, артилеристи, снайпери, які чудово справляються зі своїми обов’язками. Вони хочуть бути корисними своїй країні».

Нечепорук Роза Миколаївна - фотопроект
Нечепорук Роза Миколаївна - фотопроект "Незламні".

У сім’ї Нечепорук жінки мають традиційно чоловічі професії: донька служить у поліції, а мама, Роза Миколаївна, має вже 25 років військової вислуги. І хоча після школи вона здобула корисні у цивільному житті професії бухгалтера і кухаря, про військову спеціальність мріяла з ранніх років.

Щоправда, тато, теж військовий, без особливого ентузіазму сприймав доньчині плани, мовляв, їй би грати в ляльки, а не в танки. Характером Роза пішла в батька: сама може за себе постояти, і доньку так учила - щоб ніхто не смів ображати.

Наталії 23, недавно вона отримала звання лейтенанта поліції і займається профілактикою дитячої злочинності.

У березні 2017-го військовий обов’язок направив Розу Миколаївну на три місяці в АТО. «Захищати свою Батьківщину в будь-який час – наш свідомий вибір. Це наша робота», - без геройства і пафосу коментує своє перебування у зоні АТО Роза Нечепорук. Але зізнається: «Ніколи не думала, що на мою долю випаде війна».

Перші дні на сході видалися надто стресовими: новобранці від кожного шереху кидалися навсібіч, бо через лісопосадку – ворог, звідти у будь-який момент міг прилетіти свинцевий «сюрприз». А ще страшніше було від гіркого усвідомлення: скільки понівеченої молодості залишає по собі ця безкінечна війна. Вчотирьох приготувати їсти на 94 людей – завдання, як кажуть, із зірочкою.

Та жінки швидко набили руку, продуктів вистачало, тож до традиційного українського борщу додавалося ще чимало смачного і поживного – і плов, і млинці, і вареники. «Тепер на пенсії не пропадемо – будемо по весіллях ходити», - жартували між собою вправні військові кухарки.

У реальності ж Роза Нечепорук мріє про доньчине весілля і про майбутніх онуків: «Хочу, щоб вони виросли справедливими і добрими, щоб чули і розуміли своїх рідних. І не боялися за себе постояти. Ті, що на Сході – це вміють».

Довгаль Оксана Іванівна - фотопроект
Довгаль Оксана Іванівна - фотопроект "Незламні".

Пані Оксана ніколи не пошкодувала, що пов’язала своє життя з військовою формою.

Хоча, зізнається, коли підписувала контракт, не думала, наскільки це серйозно. Що військова присяга зобов’язує – це не просто слова, а постійне відчуття, що за тобою - країна.

Коли в 2018 році отримала наказ відправлятися на схід, навіть думки не виникло: а може, розірвати контракт? В зоні ООС обов’язки зв’язківця поєднувала з кухарюванням – готувала їжу для бійців. А вдома маму чекав синок-школярик. Із ним залишився тато, пояснюючи дитині, що мама – у відрядженні.

Та Руслан, зрозумівши, що то за відрядження, хвилювався і навіть панікував – телефонні розмови перетворювались на тяжке випробування маминої і дитячої психіки.

Незабаром після того, як мама нарешті повернулася додому, на Донбас поїхав тато. Таке воно – життя військовослужбовців.

Батьки поки що не знають, який шлях по життю оберуть їхні сини – 12-річний Руслан і півторарічний Андрійко. «Не так важливо, ким за професією стане дитина у дорослому житті. Головне – щоб була доброю і чесною людиною, потрібною своїй країні», - переконана Оксана Довгаль. І стараються з чоловіком виховати у хлопчиків доброчесність, самостійність і відповідальність за прийняття рішень.
Навіть якщо рішення поки що пов’язані з елементарними речами – скажімо, з обранням зачіски. Якщо старший син наполягає підстригтися так, а не інакше, мама дозволяє спробувати, адже авторитарність у стосунках із дітьми, як правило, призводить до небажаного результату.

Зараз Оксана Іванівна у відпустці по догляду за дитиною - насолоджується спілкуванням із малечею. Та підросте Андрійко, і жінка знову вдягне військовий однострій - продовжить службу у розташованій в Росішках військовій частині. Там служать її чоловік і свекруха - у них, як жартує пані Оксана, сімейний підряд.

Савченюк Наталія Вікторівна - фотопроект
Савченюк Наталія Вікторівна - фотопроект "Незламні".

У кожної жінки, пов’язаної зі Збройними силами, - власна історія приходу на армійську службу. Наталія Савченюк стала військовою завдяки командиру частини, де служив її чоловік.

Однак остаточне рішення, звісна річ, було за пані Наталією, і це сталося в 2006-му. Але для його прийняття знадобилося шість років цивільної праці у частині, з якою потім жінка уклала контракт.

Наталія Вікторівна переконана: не всім дано бути військовим. «Треба, щоб ця справа до душі лежала – це не заробітки, тут немає мільйонів, це повинно бути покликання. Друзі нашої доньки заздрять, що в неї батьки військові: в тебе є захист. Насті було сім, коли мамі довелося залишити доньку і відправитися в АТО. Дитина не розуміла, де саме перебуває мама, однак часто запитувала бабусю, чи мама хоч повернеться. І досі, якщо Наталя їде у відрядження, у дитячих очах страх: чи це не надовго? Цього монстра – страх утратити найрідніших – поселила в наших дітях клята війна.

«Коли я повернулася,- пригадує Наталія Вікторівна, - донька запитала: «Ти не боялася, що там загинеш і до мене не приїдеш?» Відповіла їй: «Я вірю в існування долі. Якщо доля загинути, то можна й у місті потрапити під колеса машини. Але якщо доля виростити тебе, дочекатися внуків, то я їх дочекаюся і буду глядіти».

Важливо, впевнена пані Наталія, щоб батьки зуміли передати дітям хвилювання за свою родину, за свою країну, що її треба відстоювати.

У батьків-атовців дитина автоматично стає патріотом, яка захищатиме свою родину і свою країну. Дівчатам, які хочуть служити, пані Наталія радить виробляти в собі дисциплінованість: «Якщо немає організованості і впевненості – тобі нічого робити в армії. Не важливо - будеш ти бухгалтером чи медсестрою, все одно є зброя, форма, статутні стосунки». А хлопцям, продовжує думку Наталія, стовідсотково армію треба пройти. Можливо, це прописна істина, але армійські будні перетворюють юнаків на змужнілих людей – справжніх чоловіків.

І це слова не чергового диванного теоретика, а жінки, за плечима якої 15 років військової вислуги. А ще - лауреата конкурсу «Жінка 2020 року міста Умань» у номінації «Жінка-мужність»

Читайте також:
Війна
На британській авіабазі Fairford Royal Air Force вшановують пам’ять Героя України полковника Олександра Оксанченка
16 липня, 16:30
Історія
Мудрого – не одурити, чесного – не купити, а мужнього – не зламати...
30 червня, 09:02
Війна
6 років тому куля великокаліберної гвинтівки 12,7 мм прошила тіло бійця з позивним "Міф".
29 червня, 20:36
Війна
Інтернаціональний легіон територіальної оборони зазнав непоправної втрати в одній із битв у Східній операційній зоні.
06 червня, 19:21
Війна
Професор Ужгородського національного університету Федір Шандор під зливами ворожих куль на Сході України навчає студентство.
07 травня, 07:46
Війна
Ваш приклад мужності та героїзму надихає українців !
05 травня, 15:55