«Ви небезпечні, бо ви грамотні»

Трагедія Льва Гумільова: арешти, заслання і пошук материнської любові.

У 1918 році Анна Ахматова та Микола Гумільов розлучилися.

Він одружився, вона вийшла заміж за сходознавця Шилейка. Маленький Льова залишився на піклуванні в матері Гумільова. Через три роки Гумільова розстріляють.

Ахматова приїжджає по сина, але бабуся переконує її залишити онука, і Ахматова погоджується. Половину заробітків від перекладів вона надсилає на сина, розлучається з Шилейком і виходить заміж за мистецтвознавця Пунина. Вони живуть у комунальній квартирі знаменитого Фонтанного дому разом із колишньою дружиною Пунина та їхньою донькою Ірою.

Після закінчення школи Льова приїжджає до них, спить на скрині в неопалюваному коридорі.

До інституту його не приймають через походження. Він влаштовується робітником в експедицію й виїжджає до Сибіру.

Через три роки вступає на історичний факультет університету.

Його заарештовують як сина царського офіцера, монархіста та «контрреволюціонера». Ахматова пише листа Сталіну, допомагає його скласти Булгаков. Льва звільнили і навіть поновили в університеті.
Він повертається на свій скриню, але невдовзі його знову заарештовують — цього разу за доносом професора філології.

На лекції він почав насміхатися з Миколи Гумільова: «Поет писав про Абісинію, а сам далі Алжиру не бував…».

І тут у тиші пролунало: «Ні, він був в Абісинії!». Професор розгубився: «Кому краще знати, вам чи мені?» — «Звичайно, мені — я його син!».

У в’язниці від нього вимагають зректися батька, він відмовляється.

«Слідчий, лаючись, кричав на мене: “Ти любиш батька, гад! Ставай… до стіни!..” Почалися тортури… Побиття тривало протягом восьми ночей. Слідчий кричав підручним: “Бийте по голові! Він розумний!”. І сам бив ребром долоні по шийних хребцях…»

До кінця життя в Гумільова періодично німіла права частина тіла й віднімала рука.

Ахматова кинулася збирати серед знайомих теплі речі. Вона днями стояла у довгій скорботній черзі в «Хрестах», і в її душі народжувався великий «Реквієм».

Після двох місяців на лісоповалі він доходить до повного виснаження.

Справу Гумільова повертають на додаткове розслідування, прокурор вимагає розстрілу, але тут заарештовують і розстрілюють самого прокурора. Гумільову дають 5 років і відправляють у шахти Норильська.

Під час війни Ахматову відправляють в евакуацію до Ташкента. Вона тяжко хворіє на тиф, отримує ускладнення на серце.

Він доходить до Берліна, з двома медалями повертається до Ленінграда, вступає в аспірантуру.

У цей час виходить постанова ЦК з жорсткою критикою Ахматової та Зощенка.

На зібранні в Інституті від Гумільова вимагають засудити матір. Він відмовляється, його відраховують з аспірантури, через пів року поневірянь ледве влаштовується бібліотекарем у психіатричній лікарні, зумів захистити кандидатську на історичному факультеті ЛДУ, а ще через пів року його знову заарештували — за доносом колег з Інституту сходознавства. Гумільова звинувачують у «російському націоналізмі», він не приховує своїх православних і консервативних поглядів. Прокурор кидає:

Знову табори, напівживий він потрапляє до лікарні, отримує інвалідність, страждає від неможливості займатися наукою, вимагає, благає матір зробити щось для його визволення.

Вона намагається домогтися перегляду справи, але безрезультатно.

І без того непрості стосунки матері й сина тріщать по швах.

Оточення Ахматової, зокрема виросла Ірина Пуніна, всіляко сприяють їхньому розриву. Поки він був на засланні, Ірина переконує Ахматову заповісти їй усе майно та архів.

Гумільов повертається із заслання до Москви й у квартирі Ардових несподівано зустрічається з матір’ю. Але возз’єднання не сталося. Вона ображається на його різкість, він — на відсутність материнської любові.

Мати й син розходяться назавжди.

Таємно Гумільов розпитує про неї у знайомих, вона, у тих самих знайомих, розпитує про нього.

Незадовго до смерті Ахматова скасовує у нотаріуса заповіт і єдиним спадкоємцем призначає сина.

5 березня вона помирає.

Про панахиду в храмі Миколи в Кузнецях розпорядився Гумільов.

У Ленінграді, куди привезли тіло Ахматової, замість офіційно призначеної громадянської панахиди, ранком у Микільському морському соборі Гумільов відспівував свою матір повним чином. Зібралися тисячі людей, чергувала патрульна міліція, влада боялася стихійних заворушень.

На дев’ятий день він поминав матір із Михайлом Ардовим.

Після мовчки випитої чарки горілки Ардов простягнув йому невеликий томик віршів Ахматової, підписаний синові за чотири дні до смерті.

Архів Пуниної не віддали, його розпродали по частинах.

Отримані за заповітом крихітні заощадження матері Гумільов витратить на пам’ятник.

На її могилі встановить залізний хрест і власними руками з каміння викладе стіну на згадку про сотні годин, проведених нею біля «Хрестів».

Як трьохсота, з передачею,
Під Хрестами будеш стояти…

На п’ятому десятку він отримає своє перше житло — кімнату 12 кв. м у комуналці.

Гумільов щасливий і починає посилено працювати, писати, викладати в університеті.

Незадовго до смерті він зізнався, як у 30-ті роки «хотів стати священником, але мій духовний отець сказав мені: “Церковних мучеників у нас вистачає. Нам потрібні світські апологети”. І я став світським апологетом».

Лев Миколайович Гумільов — російський історик, етнолог, географ. Учений, письменник, перекладач, археолог, сходознавець, філософ, автор «Етногенезу і біосфери Землі», творець теорії пасіонарності.

Володів шістьма мовами, на його рахунку сотні перекладів інших авторів. Писав поеми й вірші. Залишив величезну наукову та літературну спадщину.