Від України до Сирії та М’янми – це світ біженців

Бути біженцем — відірваним від дому, друзів, майна, культури — завжди є жахливою скрутою. Минулого року валлійсько-єгипетський режисер Саллі Ель-Хосаїні випустив приголомшливий фільм «Пловці », заснований на реальній історії двох молодих сирійських сестер, які втікають зі своєї спустошеної батьківщини. 

Є сцена, в якій вони та безліч інших людей намагаються здійснити нічний переліт між Туреччиною та грецькими островами: їхня перевантажена шлюпка, що протікає, починає тонути. Дві дівчини, які бажають стати олімпійцями, героїчно йдуть у воду, щоб полегшити навантаження на човен, що тоне. У фільмі, як і в будь-якому іншій стрічці, зображено те випробування, якого зазнають багато схожих біженців.  

У всьому світі 2023 рік загрожує стати найгіршим роком з 1945 року щодо переміщення людей зі своїх батьківщин. Надзвичайно велика частка – це жертви президента росії володимира путіна. Близько 13 мільйонів людей, половина населення Сирії, були змушені покинути свої домівки через товариша путіна Башара Асада та російську вогневу потужність, яка його підтримує. З них сім мільйонів повністю покинули країну, як плавці з зазначеного фільму. 

Сирія, Алеппо, нищівні результати російського терору

Тим часом 14 мільйонів українців опинилися в такому ж стані після російського вторгнення в їхню країну; багатьом було надано притулок у Західній Європі.

Майже 100 000 в'їхали до США за програмою президента Джо Байдена « Єднаймося заради України ». Приємно спостерігати, з якою щедрістю сім’ї по обидва боки Атлантики відкрили свої двері та гаманці для переміщених осіб.

Досвід господарів неоднозначний. Дехто вважає своїх гостей чарівними, вдячними — готовими робити все найкраще для свого нового життя і, перш за все, працювати. Інші розповідають менш щасливі історії, і їм не терпиться побачити спини своїх тимчасових гостей. Живучи поруч із незнайомцями, легко виявляти співчуття протягом кількох днів; набагато важче підтримувати самаритянський дух протягом багатьох місяців.

Багато українців самі спочатку подорожували з нереалістичними очікуваннями. Раніше цього року я виступав на вечері в українському центрі в Західному Лондоні, де частково були присутні біженці — деякі з яких співали чудово й зворушливо — а також працівники британських благодійних організацій, відповідальні за пошук житла для новоприбулих. Один із останніх похмуро сказав: «Вони думають, що поїдуть додому до літа. Буде важко, коли вони зрозуміють, що це майже напевно не так». Дійсно, це вже доведено.

Ян Егеланд, генеральний секретар Норвезької ради у справах біженців, сказав минулого тижня: «Я боюся, що через деякий час ми зіткнемося з другою хвилею міграції, пов’язаною з зимою в Україні. І що тоді?" За оцінками ООН, приблизно третина населення країни була вимушена покинути свої домівки. Майже п'ять мільйонів зареєструвалися для отримання пільг, які пропонує Європейський Союз, включаючи права на проживання, медичне обслуговування та доступ до роботи. Тільки в Польщі зареєстровано близько 1,5 мільйона. 

Українські біженці у Польщі

Тепер, коли росіяни здійснюють систематичний ракетний удар по цивільній енергетичній та комунікаційній інфраструктурі України, становище людей погіршується. Кожного дня на польському кордоні спостерігаються жахливі сцени, коли вражені люди йдуть болісною дорогою зі своєї країни та культури до суспільств, де вони нікого не знають, чиєю мовою вони навряд чи розмовляють. Вони повинні стати кар’єрними аутсайдерами, можливо, на роки.

Крім того, біженці стають частиною хронічного стану планети з величезними політичними, соціальними та економічними наслідками. В Азії жорстока військова диктатура М’янми витіснила мільйон етнічних рохінджа до сусіднього Бангладеш. Ці люди, як і українці та сирійці, не мали іншого вибору, окрім як залишити рукотворне спустошення. Проте багато інших з Африки, Південної та Центральної Америки тікають на північ переважно від бідності у пошуках кращого життя, ніж вони можуть прагнути вдома. Вони стають вимушеними біженцями, економічними мігрантами. За оцінками, шість мільйонів таких людей покинули Венесуелу. Щоденні сцени на американо-мексиканському кордоні підкреслюють масштаби триваючого відтоку з Центральної Америки.

Минулого тижня джерело в британському уряді заявило , що «майже нескінченна» кількість іноземних мігрантів намагається нелегально потрапити до Великобританії. Наразі увага ЗМІ зосереджена на албанцях, які перетинають Британський канал на шлюпках, але представник уряду каже: «Навіть якби ви зупинили нових албанців, човни все одно подорожували б заповнені сомалійцями, еритрейцями чи афганцями, які не можуть дозволити собі платити так само, як і албанці».

Біженці у М'янмі

Дехто з нас роками стверджував, що міграція — особливо, але не виключно, з південної півкулі до північної — буде майже такою ж складною проблемою для урядів 21 століття, як і зміна клімату, але мало хто ще усвідомив її передбачуваний масштаб.

Економічна логіка стверджує, що всі розвинені демократії повинні приймати мігрантів не лише з людських інтересів, а й з власних інтересів: щоб компенсувати величезну демографічну нестачу місцевих працівників. Проте серед головних рушійних сил націоналістичного та расистського екстремізму в усьому світі є ворожість до загрозливих змін етнічного складу суспільств, будь то США, Європа чи Австралія. Білі демагоги та їхні прихильники несприйнятливі до економічних аргументів — вони просто не хочуть більше іноземців.

Біженці – явище не нове. Протягом історії війна та голод спричиняли переміщення населення, багато з яких призводили до жахливих страждань переміщених осіб. Проте в минулі часи багато факторів пом’якшували стан таких людей, які потрапляли в заголовки газет. Не було заголовків, точніше ЗМІ. Чисельність населення була значно меншою. А людство було черствішим: не було нічого подібного до сьогоднішньої широко поширеної чутливості до долі жертв, про яких більшість людей нічого не знала. Якщо вони тонули, то ніхто особливо не помічав. 

У смертоносному 20 столітті сотні тисяч загинули або втекли внаслідок балканських конфліктів до 1914 року. Маленька Сербія втратила набагато більше загиблими, ніж Франція, Великобританія та США під час Першої світової війни — щонайменше 1,2 мільйона,що майже третина її населення, більшість із них не на полях битв, а як цивільні «побічні жертви». Турки вбивали вірмен під час військових погромів, а потім між 1919 і 1922 роками вигнали мільйони греків з Анатолії та Фракії, убивши, можливо, 100 000 з них під час знищення порту Смірна.    

Десятки мільйонів китайців були позбавлені власності внаслідок японського вторгнення в їхню країну в 1931 році та наступних війн, і незліченна кількість із них загинула. російська революція та громадянська війна, за якими послідували сталінські чистки 1930-х років і сільськогосподарська політика, спричинили втечу та смерть набагато більшої кількості людей, ніж Гітлер вбив принаймні до 1942 року.

Наприкінці 1940-х років у мову Європи увійшла абревіатура: DP — переміщена особа. Один біженець написав: «У нашому вантажному вагоні було 98 людей, і ми були стиснуті разом, як сардини в бідоні. Коли ми дісталися до Алленштейна, люди почали вмирати, і їх довелося кидати на узбіччя колій.Багато-багато тіл».

Це не були євреї, або інші жертви Гітлера. Наведені вище слова взяті з розповіді людини, виселеної з Польщі в червні 1945 року, після закінчення Другої світової війни. Він був одним із понад 12 мільйонів етнічних німців, вигнаних зі Східної Європи під час помсти, яка відбулася. (Колишнє прусське місто Алленштайн тепер Ольштин, Польща.)

Щонайменше 500 000 загинуло в дорозі, і сьогоднішній уряд Німеччини наполягає на тому, що реальні втрати були набагато вищими — два мільйони, включаючи багатьох жінок і дітей. Але мало кому в демократичних країнах це було не байдуже, тому що вигнання відбулося, коли всю зруйновану Європу здригнуло від наслідків Гітлера. Більшість тих, хто знав про те, що відбувається — про «потяги смерті» та багатомісячні марші спустошеними й непривітними сільськими місцевостями — вважали це поетичним правосуддям. Що б не трапилося з німцями, це нормально, тому що вони це почали.

Роками після війни тяжке становище мільйонів людей багатьох національностей, які опинились у таборах, залишалося шрамом на континенті. Звичайно, сіоністи хотіли бути з євреями, але британці, які керували Палестиною, чинили опір їх допуску.

Сталін хотів керувати росіянами та українцями, багатьох з яких він зрештою отримав, а потім негайно розстріляв або ув’язнив. Його не хвилювало те, що вони були гітлерівськими в’язнями та примусовими робітниками; він бачив у них лише зрадників. Повертаючись до росії, тим, кому пощастило позбутися покарання, довічно ставили в документах штамп «колишній в’язень». 

Німецькі біженці зі сходу не могли сподіватися на жалість від союзників-переможців. Понад 20 років тому я брав інтерв’ю у жінки, яка втекла по кризі та снігу зі Східної Пруссії в перші місяці 1945 року, коли Червона Армія невпинно наступала на п’яти відчайдушним натовпам. Сотні тисяч загинули від холоду, голоду чи відчаю, через що мій співрозмовник гірко і, звичайно, несмачно сказав: «Це був наш Голокост, але нікого це не хвилює».

Деякі американські та британські офіцери, які служили в післявоєнній Німеччині, а також кілька приїжджих політиків, висловили жах станом ДП, у тому числі Горонві Ріс, пізніше відомий письменник: «Це неминуче, що мільйони кочівників, які безцільно блукають у всіх напрямках Німеччини не будуть мати місця спочинку, крім могили. Ці факти можуть бути змінені, лише загальними зусиллями філантропії».

12 мільйонів етнічних німців, які пережили втечі з Польщі, Чехословаччини, Румунії та Східної Пруссії, у певному сенсі виявилися найбільш щасливими: їхня нова батьківщина, Західна Німеччина, була готова прийняти, нагодувати, розмістити, вивчити та знайти для них роботу. Тим не менш, перш ніж усі ці хороші події відбулися, усім німцям — як корінним жителям, так і біженцям — довелося пережити роки надзвичайних труднощів. 

Берлін 1945 рік

З часів Другої світової війни багато інших країн пережили міграцію біженців: Індія, після поділу 1947 року; Палестина, після створення Ізраїлю; Китай після тріумфу Мао Цзедуна; Корея та В'єтнам після їхніх конфліктів; і багато інших, включаючи жертв десятків громадянських воєн в Африці. 

Ті з нас, хто був свідком одного чи кількох із тих жахливих рухів людей, ніколи не забудуть цього видовища. У нашому комфортному житті в демократичних країнах ми сприймаємо як належне певну безпеку як від голоду, так і від насильства. Коли ми бачимо, як інші змушені тікати, ми розуміємо, наскільки привілейованими є ми.
Страшно визнати, що однією з багатьох причин, чому путін вітає масовий відтік біженців і навіть сприяє йому, є те, що сьогоднішні ДП підживлюють соціальну напругу в Західній Європі. Сім років тому канцлер Німеччини Ангела Меркель спровокувала політичну кризу в ЄС, погодившись прийняти в Німеччині мільйон сирійських біженців — знову жертв путіна. 

Дональд Трамп, обраний на той час президентом, засудив її політику відкритих дверей як «катастрофічну помилку». Його британський союзник, лідер націоналістів Найджел Фарадж, назвав це «найгіршим рішенням, яке приймав європейський лідер у наш час». 

Проте німецький інтеграційний чиновник Катаріна Нєвєдзіал нещодавно сказала про сирійців: «Це історія успіху, навіть якщо ніхто не має достатньо впевненості сказати це. Німеччина впоралася». Сьогодні країна займає п’яте місце за чисельністю біженців у світі та найбільше в Європі після Польщі. Праві націоналісти безсумнівно незадоволені, але німецьке суспільство в цілому адаптувалося напрочуд добре.

Багато з нас, хто живе комфортним життям у демократичних країнах, відчувають втому від співчуття, коли стикаються з таким каталогом людських трагедій. Спалах холери минулої осені на півночі Сирії, який поширився на Ліван, пройшов повз більшість із нас, оскільки він вразив людей, яких ми не знаємо. Мало хто з нас має відношення до 400 000 сирійських дітей шкільного віку, які не мають класів у своїх таборах у Туреччині.   

Стихійні лиха, від яких завжди страждали люди — повені, урагани, землетруси тощо, — але величезна кількість інших позбавляється власності через навмисні дії диктаторів. Ці мільйони українців і сирійців, наприклад, страждають від своєї долі, тому що цього захотіла одна людина, російський путін. Його жертви ніколи не забудуть і не пробачать, як і ми.