Війна до «переможного зникнення»

Вчинки Президента Туреччини Тайіпа Ердогана осягти, а тим паче зрозуміти їх глибинні спонуки, пересічному відвідувачеві новинових сайтів буває важче, ніж маніпуляції Гончарука з бюджетом. Адже пану Реджепові, так само як і теперішній владі України, вдається успішно дружити і воювати з Росією одночасно. На натівському Босфорі – помідори для Воркути, засилля русотурісто, Турецький потік, С-400, і паралельно – бої з путінськими асадівцями в Сирії. У нас – блазень-президент з гніздом голуба в окремо взятій, звільненій від війни голові, і практично щоденні втрати на Донбасі.

Свідомо викликаємо на себе гнів полум'яних незгодних, але просимо зваженіше вчитатися в оце – право на категоричність у поцінуванні шестирічної російсько-української війни має не кожен з нас. Навіть з дивана, звідки, звісно, Золоте – як на долоні, найсвідомішому патріотові виголошувати патетику про виправданість кровопролиття, обов'язок і готовність більшості до довгої і виснажливої прі проти стократ сильнішого агресора, неминучі обмеження і негаразди аж до повної перемоги над ворогом ми б не радили.

По-перше, актуальна більшість точно не підтримує патетики. Якщо до зеленого піт-стопа у ембріона нашої нації (термінологія вживається нами у підкреслено публіцистичному, епатажному сенсі, науковців просимо бути поблажливими) були більш-менш окреслені перспективи розвитку з «вірою, мовою, армією», ЄС і НАТО, то з приходом новаторів від шапіто прихований пацифізм попер з усіх щілин хутірської ментальності. Війна – десь, гине – хтось, тут – какаяразніца. Відтак про спартанців, Крути, УПА, Дебальцево, Іловайськ з Донецьким аеропортом у влади сміхунців – не на часі, затребуваним виявився просякнутий колабораціонізмом адепт рефлекторного реготу Сергій Сивохо з Національною платформою примирення і єдності українців з покидьками. Навіть уявити подібну «платформу» поза периметром палати номер шість ще рік тому було неможливо!

По-друге, і це важливіше, кликати хлопців на війну моральне право мають лише ті хлопці, котрі вже на фронті, або були там; звісно, батьки, діти котрих поклали голови за Україну. Можна ще зрозуміти патріотичний порив воїнів запасу, котрим нині і похід за хлібом – бойове завдання, чиї руки, на жаль, вже не втримають гранатомета.

А ось про негайний наступ на всіх фронтах і переможну відсіч ворогу помовчали б ті, чий патріотизм стимулюється свистом куль в бойовиках на екрані телевізора і причинним Голобородьком з велосипедом наперевіс. Нишкніть, ви його вже обрали.  

Ніякого права на заклики до призову не має чотириразовий ухильник від нього і за сумісництвом головнокомандувач. Будьмо справедливі, він і не кличе. З голуб'ятні торохкотять капітулянтські фрази про недопустимість стрілянини на передовій, розглядини миру в баньках ідіота, переслідування ветеранів АТО-ООС і загальнодержавний курс на дежавю з Лєніним у Бресті – «ні війни, ні миру, вся власть – зеленим!».  

Того ж дня, коли на фронті було поранено семеро і загинув український воїн 45-ої ДШБ Сергій Руських, глава офісної Зе'канцелярії Андрій Єрмак по повній відтягнувся у дружній бесіді з колегою з мордорської адміністрації, новоспеченим куратором «українського питання» Дмитром Козаком. Про супутній віскарик і поцілунки в десни повпредів миру інсайдери мовчать, але навіть з офіційного звіту про зустріч скапує єлей улесливого угодництва «брата з примусу» – «обговорено подальшу реалізацію мирного урегулювання конфлікту на Донбасі». Наша бабуся казали: «Ні страму, ні совісті».

Абстрагуючись від усього недоладного в діях турецького президента, там теж уся парсуна в пір'ї, дізнаємося, що Туреччина миттєво відповіла на загибель своїх вояків від російської авіації під Ідлібом нищівним ударом по союзниках: знищено більше двохсот об'єктів, п'ять десятків одиниць військової техніки і три сотні путіно-асадівців. Жодного зв'язку рейдів турецьких безпілотників з помідорами і завіряннями РФ у вічній дружбі.  

Нічого не маємо проти встановлення потішної буди з нацгвардійцями під Верховною Радою. Згадується дитячий захват від спостереження за кам'яними ликами почесної варти під лєнінсько-сталінським (автор застав мумії обох вождів) мавзолеєм – невже ж, паразит, не моргне?! Не моргав! А скільки радості тисячам туристів подарував незграбний вартовий під Букінгемським палацом, коли було послизнувся і обемберився на вичовганий британськими королівськими династіями асфальт!

Те комічне приємне для тамтешніх. Концентрація ж усієї української політики під час війни у потішній буді, як логічне продовження зеленого шоу, не веселить.