Наочно про різницю миру і війни проти Москви. Бо війна є кращим інструментом у відносинах із росією, ніж мир!
(Текст подано мовою оригіналу зі збереженням авторської стилістики без виправлень і скорочень).
У лютому 2014 році поки Майдан і парламентська опозиція перебирали владу в Києві та Україні у цілому, путін розпочав бліцкриг анексії Криму, який довго і ретельно готував. Реакція України була надмлявою.
Наші військові частини, що зберегли вірність присязі, замість пробувати чинити збройний опір, чи принаймні переганяти техніку, а у випадку неможливості нищити її, публічно з оркестром і прапорами капітулювали. Це принизливий факт.
Пригадую, як один кіношний герой казав, що вони не вчинятимуть опір, бо загинуть. А на пропозицію потопити корабель — казав, що не робитиме цього, бо буде екологічна катастрофа.
Операція з сухопутної частини України у Криму так і не почалася. Пояснень було багато, але серед головних чулося, бо «Путін нападе», бо «Захід не буде підтримувати Україну», бо «буде ядерна війна», загалом багато.
Збоку, особливо за кордоном — це виглядало напевно як певне визнання Україною законності притензій Росії на Крим. Зрештою потім це паралелилось тим, що тема Криму була випущена з так званого мінського переговорного процесу.
І взагалі, тодішня влада вибрала «мир», досить часто мир будь-якою ціною як спосіб залагодження російської агресії. Кандидат у президенти Петро Порошенко йшов на вибори як президент миру, а вінцем його творіння став так званний мирний план Порошенка-Путіна, на чолі з головним реалізатором домовленостей Віктором Медведчуком.
Як результат: постійні перемир'я, подальша повзуча окупація Путіна на Донбас; Мінськ-1; Мінськ-2. Законодавче визнання так званого «особливого статусу Донбасу, фактична легалізація путінської присутності на Донбасі», плюс час щоби путін укріпився і перетравив окуповані території.
Мінський переговорний процес — очевидний дипломатичний Іловайськ для України дав додаткові дипломатичні, політичні і військові козирі путіну. Тому самому путін, який вивів із допломатичної ізоляції й укріпив дружній режим Алєксандра Лукашенка у Білорусі.
Далі скориставшися заморозкою українського театру дій, путін наростив впливи в Африці, спробував понервувати США активністю у Латинській Америці, фактично інкорпорував Білорусь. Зрештою, відчув себе великим і вголос почав пропонувати поділити світ як мінімум на трьох.
Водночас, нафто-газова агресія теж давала гроші і впливи. Тому, коли путін 24 лютого 202 року приступив до «остаточної реалізації Мінських домовленостей», наші міжнародні партнери прибрали посольства з Києва і готові були сприйняти нову геополітичну реальність.
Тож, так чи інакше замороження війни в Україні, дало путіну можливість серйозного геополітичного стрибка. Але коли Україна змінила платівку і почала воювати «геополітична бульбашка путіна» починає лускати.
Виснаження російської армії, при чому на десятиліття не дасть можливості росії погрожувати силою в різних куточках світу. Але путін не зміг належно втрутитися і зберегти Карабаський вузол впливу на Південному Кавказі, НАТО поширилося на весь ареал Балтійського моря, на росії деградувала ВПК, Україна показала слабкість росії операціями на її території та зняла табу на операції у Криму.
Так, це все дається важкими втратами, потом і кров'ю, знекровленністю економіки, але Україна крок за кроком вибиває імперські амбіції на геополітичне лідерство з росії. І робить краще, і світу, і собі.
Ось це і є простий приклад, як війна є кращим інструментом у відносинах із росією, ніж мир. Адже, як відомо, мир із росією — це завжди фальш і брехня.