Війна здебільшого хибить

(Текст подано мовою оригіналу зі збереженням авторської стилістики без виправлень і скорочень).

Зазвичай на тонну снарядів, випущених по противнику, на вантажівку спрацьованого металолому – сталі, латуні пополам з порохом і тротилом – припадає 1 чи 2 дрібнесеньких осколка, котрі влучать.

На цілу гору гільз – лише 1, котра випустила кулю, що влучила, а на місяць страждань у засідках, на десяти тисяч комариних укусів у викопаних власноруч окопах – 1 день успіху.

На сто розмов із начальниками усіх рівнів, посадовцями різноманітних посад – одна результативна, одні очі, у котрих загориться вогник такий, як і у тебе.

Внаслідок таких забігів на довгі, нудні й здебільшого безперспективні дистанції, я внутрішньо стаю верблюдом.

Таким собі верблюдом у камуфляжі, котрий може довго рухатися вперед, накопичивши у собі величезний запас надії та терпіння, відростивши товсту шкуру і набувши трохи меланхолійний погляд.

Та отой день, коли десь глибоко на території ворога, котру він звик вважали тилом, запалає вогонь – я знаю, отой день компенсує мені все.

Як той перший танк під Авдіївкою у 2015-му, котрий я побачив після довгих без результативних польотів – поверне і назад і витрачені надії, і тисячі комариних укусів...

Літо, відпущене минуло річ, повернулося і звично треться, як кішка, щокою до моєї щоки; тепле, вечірнє, оксамитове – воно знову тут, а я – ще точно не знаю, де я.