Як деморалізувати суспільство під час війни

Успішним плацдармом для широкомасштабної війни є вдала інформаційно-психологічна операція на території супротивника.

Приклад цього ми побачили в Криму та на Донбасі в період 2014-го року. Ворог зомбував там місцеве населення роками, а згодом підігрів протестні руки агентами своїх спецслужб і руками обманутих  мешканців цих регіонів.

Спочатку дестабілізував ситуацію, а згодом і окупував наші землі. По суті, сучасні війни вже не ведуться за територію, а скоріше за серця і розум людей. Але інструменти маніпуляції та залякування не єдині в арсеналі тих, хто веде сучасні баталії. 

Ми з вами пам'ятаємо, що після «Русской весны» настало «Українське літо». Суспільство оговталося, зрозуміло ступінь загрози і дуже швидко об'єдналися у боротьбі проти зовнішнього ворога.

Я вважаю, що доречно саме той період (літо 2014) назвати «мілітаризацією» суспільства.

Держава не була спроможна відразу налагодити ефективні механізми боротьби з ворогом, і цю роль взяли на себе кращі представники народу.

2014 рік став доволі важким для України. На мою думку, насправді ми не знаємо, скільки наших громадян загинуло у той період, оскільки особисто я не вірю жодним офіційним джерелам інформації. Втім, я впевнений, що в кількісному співвідношенні, ворог отримав більше втрат.

Переломним моментом у війні, мабуть, був Іловайськ, оскільки за декілька місяців до цього армія і добровольці впевнено відвойовували наші міста й оточення Донецька було справою часу.

Росія ввела свої регулярні частини в Україну, і маріонетки Москви отримали перевагу, а згодом вже минула влада затягла нас у Мінські домовленості.

І хоча ті пункти, що були узгоджені в тому форматі не були обов'язковими до виконання, а носили більш політичний характер, все одно частково реалізовувалися на Банковій та Грушевського.

Це проявлялося у кроках до прийняття закону про особливий статус Донбасу та міфічних «режимах тиші», «хлібних» та «шкільних перемир'ях». Суспільство негативно реагувало на такі дії влади, оскільки жертовністю звичайних людей ми зберегли більшу частину наших території. 

Хоч попередній уряд та президент під кінець своєї каденції трохи змінили вектор свого руху (до цього вони діяли по тому ж плану, за яким рухається теперішня влада), але для виконання тих завдань, котрі вони ставили перед собою, потрібно також потужне інформаційне забезпечення.

Риторику ЗМІ значною мірою формує сама ж держава. По суті інформаційні ресурси – це міст між державою та громадянами, і те, що подає держава, публікується на сторінках різних видань та в випусках новин.

Якщо оцінити інформаційну політику України та порівняти її з іншими країнами, котрі брали участь в тих чи інших військових конфліктах, то можна неприємно здивуватися. 

У цьому плані можу навести один приклад: в усі часи воєнні сторінки історії завжди відображалися у фольклорі, воюючі держави завжди сприяли розвитку такої творчості.

Зокрема під час радянсько-фінської війни у Фінляндії дуже популярним був Матті Юрва – співак, котрий прославляв фінську армію у своїх піснях і був певним символом того часу.

Він записав декілька пісень, з якими виступав по всьому фронту, підтримуючи захисників. Зокрема такі композиції: «Mannerheimin linjalla» та знаменита «Njet, Molotoff» (назви зрозумілі і без перекладу).

Такі ж приклади єдності нації у боротьбі проти ворога проявлялися і у всіх сторін конфлікту на Балканах. У хорватів був Марко «Томпсон» Перкович , у сербів Родолюб «Роки» Вулович.

Всі вище перелічені особи прославляли свою армію, і оспівували її героїчні подвиги, навіть тоді, коли ситуація на фронті була протилежною.

В Україні ж, замість поширення такого роду музичного продукту пропагується «супер хіт» під назвою «Не твоя війна» у виконанні фронтмена одного музичного гурту та водночас керівника однієї сумнівної ліберальної політичної партії.

Були у нас і перемоги на цьому фронті, бо я не можу не згадати Андрія Антоненка з піснею «Тихо прийшов, тихо пішов», яка стала неофіційним гімном українського спецназу. Долю «Ріфмастера» ви самі прекрасно знаєте.

Відійдемо від музичної теми і поговоримо про риторику ЗМІ. Вже з 2014-го року образ солдата намагалися героїзувати, але в очах пересічного українця цей образ не був схожий на американця Кріса Кайла чи фіна Сімо Хайху.

Скоріше з українських героїв робили сакральних жертв, що сплять на піддонах в затоплених окопах. Займалися цим як проукраїнські сили, так і ворожа пропаганда.

Дуже часто на відверті маніпуляції купувалися звичайні люди. У плані інформаційних війн при поширенні контенту є таке поняття як «вірусний контент».

Приклад: в мережі публікується стаття із заголовком «На передову кинули 18-річних дітей». Цю новину одразу ж підхоплюють сумнівні видання в погоні за хайпом (або ж працюючи на ворога).

Пересічний українець відразу ж поширює це, навіть не поцікавившись змістом. Нікому й у голову не приходить, що це відверта маніпуляція, бо «18-річні діти» – це повнолітні чоловіки, що прийняли рішення стати до лав збройних сил. 

Кожен день ми чуємо про втрати, кожен випуск новин починається з кількості загиблих чи поранених військових, але ніколи не чуємо, скільки окупантів поїхало в холодильнику на свою малу батьківщину, десь в Єкатеринбург чи Омськ.

До прикладу в період 2019-го року втрати ЗСУ склали 110 загиблих, а незаконні воєнізовані формування втратили близько 430 бойовиків.

На цьому не зробили акцент жодне з авторитетних ЗМІ. 

Якщо наші журналісти не змінять риторику і продовжуватимуть подавати інформацію в такому ключі, то надалі ми не зможемо домогтися єдності нації, протистояти ворогу буде дедалі важче.

Спеціально для «Останнього Бастіону»