Як Русь на Візантію морем ходила
Найбільш дивна війна, що її вела Русь-Україна, — похід сина Ярослава I Мудрого на Константинополь. Сталася ця подія у далекому 1043 році.
Досі професійні історики в масі своїй не змогли дати йому більш-менш прийнятного пояснення. Вірніше, не захотіли, бо тоді вся офіційна історія Руси впаде.
Відтак зійшлися на тому, що то була, мовляв, помста за вбивство на якомусь царгородському базарі якогось невідомого купця з Руси невідомими особами з невідомої причини. Хоча грецькі автори, сучасники тих подій, підкреслюють: похід взагалі не мав жодної причини й стався через «злобу та ненависть до Ромейської держави».
І от через оту люту-люту ненависть наш князь Ярослав I посилає величезне на ті часи військо на чолі зі своїм сином Володимиром на 400 лодіях. За середньої чисельності екіпажу у 50 вояків це 20 тисяч.
Похід той виявився дуже невдалим, але війна тривала ще цілих три роки й закінчилася взяттям тим таки Володимиром Херсонесу. Прикметно, що одним із наслідків тієї війни було:
- вигнання Ярославом з Києва грецького митрополита Феопомпа та поставлення першого митрополита із русинів — знаменитого Іларіона;
- одруження того ж Володимира на візантійській принцесі, а отже, причина війни зовсім не в якомусь торговцеві.
Тільки візантійські хроністи скоріше перепиляли б собі горлянки тупим ножем, ніж визнали справжню причину того походу, та й багатьох інших речей, пов'язаних із Руссю. Не могли вони такого написати.
Був такий відомий в Європі, і практично невідомий у нас історик-медієвіст, спеціаліст з історії Руси професор Жан-П'єр Арріньон, який дав абсолютно правильне трактування причин того походу. Ось воно: князь Ярослав був сином не Роґнеди, а Анни Порфіроґенети.
Це у принципі підтверджується й результатами дослідження його кістяка — на момент смерті князю було ближче до 50 ніж, як твердять — 70 років. 1042 року на візантійському престолі опиняються дві бездітні сестри — Зоя та Феодора, доньки імператора Константина VIII, але ж вони були жінками!
Відтак князь Ярослав був сином Анни, яка приходилася сестрою Константинові VIII, тобто мав перед кузинами перевагу. Він був (увага!) як останній (після ймовірно загибелі Бориса та Гліба — прим. авт.) чоловіком із Македонської династії був законними спадкоємцями візантійського трону; його сини, відповідно, теж.
І от Ярослав I посилає військо на чолі зі своїм старшим сином, аби вимагати наслідування своїх династичних прав: оголошення себе, або когось зі своїх синів (ймовірно Володимира) імператором Східної Римської імперії; тобто Візантії. Ця «тема», крім всього іншого, була й справжньою причиною громадянської війни, що почалася на Руси 1015 року.
А зародилася ця фантастична, красива, драматична історія ще за часів Володимира I Великого. Він знав, що робив, коли вимагав собі в дружини Анну, ось тільки недооцінив лише підступність візантійців, які сплели цілу змову проти нього.
Нам же показують Русь якимись дрімучими хащами, задвірками цивілізації, навіть і не повноцінною державою, яка б мала власну зовнішню політику, а так... Кублом розбійників, які бігали на Царгород продати мед та віск диких бджіл, шкурки диких білок та не менш диких рабів, або припливали у лодіях вибити з греків данину.
Тільки повторюся: розробляти версію, викладену вище, професійним історикам не можна. Небезпечно це — впаде вся офіційна історія Руси, писана десятками поколінь професорів...
