Як вільний продаж землі знищив Римську республіку
Відкриття ринку землі стало однією з причин занепаду античного Риму.
Про це йдеться в колонці Олексія Мустафіна на сайті «Історична правда».
У своїй публікації Мустафін розповів про наслідки прийнятого 111 року до нашої ери закону, який дозволяв вільний продаж землі.
Особливістю цього закону було те, що ім’я його автора по нинішній день лишається достеменно невідомим, хоч зазвичай римляни гордилися власним законотворенням.
«Складається враження, що таким важливим з точки зору історичного розвитку законом, який утвердив право власності на землю, його автори не надто пишалися. А може навіть соромилися, як чогось і справді ганебного», – пише автор.
Спершу земля у Римі належала не окремим особам, а усій громаді, хоч обробляли її не спільно, – йдеться у публікації. Із загального земельного фонду повноправні громадяни отримували в користування власні ділянки землі, на яких вони могли господарювати цілком самостійно. При цьому вважали, що ділянки має вистачити, щоб прогодувати себе і родину, а також придбати зброю і військові обладунки – адже військо республіки не було найманим, а складалося з тих-таки громадян. Така ситуація спостерігалася не лише у Римі, а й в інших італійських чи грецьких містах. І в більшості з них цей механізм працював доволі стабільно.
«Громадяни завдяки ньому були забезпечені землею і роботою, а держава мала озброєне за власний кошт і добре вмотивоване військо, яке захищало не просто батьківщину, а й свою землю – в буквальному сенсі цього слова», – пише Мустафін.
Згодом система землекористування стала менша стабільною. І от 111 року до нашої було прийнято радикально новий закон про землю.
Закон 111 року супроводжували демагогічні обіцянки: «Щоб це ще більше сподобалося біднішим власникам, їх звільнили від сплати за землю на майбутнє. Та ще й запевнили, що вони зможуть продати свою діялянку за гроші і зайнятися іншою справою, яка їм буде більше до душі. До того ж закон провели максимально швидко – аби "ощасливлені" ним селяни просто не встигли згуртуватися для спротиву. Звідси, вочевидь і поспішність, з якою складали, ухвалювали і оприлюднювали документ».
Автор продовжує: «План олігархії спрацював на всі сто. Народні збори закон про приватизацію підтримали. Що було далі – повідомляє Аппіан. "Заможні одразу ж почали купувати ділянки у бідних. А іноді під виглядом купівлі й силою віднімали їх. Зрештою стан пересічних громадян лише погіршився"».
Рим часів прийняття закону про землю відзначався крайньою корумпованістю. Мустафін пише: «Нумідійський цар Югурта, який нібито вів у цей час з республікою війну, не лише влаштував вбивство у Римі свого суперника, а й сам прибув до міста і вільно залишив його – усе, завдяки хабарам, які він роздавав усім римським посадовцям, які траплялися на його шляху. Римські полководці за ті ж хабарі програвали нумідійцям битви, та й звичайні вояки не рвалися у бій – як і попереджав Тиберій Гракх, їм не було за що битися з ворогом, ризикуючи власним життям».
Проблему боєздатності війська вдалося вирішити лише Гаю Марію: замість озброєних сільських господарів воювали тепер найманці – за гроші та за землю, яку вони отримували згодом як ветерани.
«Проте найманці були віддані не республіці, а тому, хто ними командував і хто їм платив. – Зазначає Мустафін. – Відтак приватизація землі і викликане нею обезземелення селянства призвели зрештою до руйнування основ республіки».
