Явожно — польський Аушвіц для українців

Як нащадки Пілсудського перейняли методи Гіммлера

(Текст подано мовою оригіналу зі збереженням авторської стилістики без виправлень і скорочень. Увага! Присутня ненормативна лексика).

Явожно — це гестапо у польській вишиванці. Це коли ти вже не німець, а все одно тварюка. Тільки польська. Це коли «панська культура» зриває краватку й лізе з кастетом у підвал-катівню. Це коли замість «Sieg Heil» — «Jeszcze Polska», але смердить однаково.

Відомо, що Явожно — це колишній підтабір Освенціма, який після війни поляки не знищили, а «перепрофілювали» на табір для «особливо небезпечних» — тобто українців, депортованих у рамках етнічної чистки, відомої як операція «Вісла».

Польща, 1945–1949. Світ святкує перемогу над нацизмом, Нюрнберг судить катів, а хуло-комуністичний режим у Варшаві тим часом реанімує нацистський табір смерті й запускає його на нову кров — українську. Назва — Явожно. Місце — колишня філія Аушвіцу. Символ? Пидець.

З архівних джерел: 28 квітня 1947 року шість дивізій Війська Польського оточили українські села. Їм допомагали МҐБ і чехословацькі спецслужби. Понад 140 тисяч українців було депортовано. Через Явожно проходили всі, кого «перевіряли». Підозрюваних у симпатіях до УПА відправляли до концтабору.

Поляки, бл*дь, не просто ув’язнили українців — вони вкинули всіх: дітей, вагітних, бабусь, священників, селян, учителів. Усіх, хто не встиг утекти. За одну-єдину «провину» — що народився не там, не тим, і не для того, щоб стати польським рабом. Немовля? Сосун? Піпіс у пелюшках на руках у матері? — у табір. Бо так вирішила держава-гієна, якій страшно навіть від дитячого плачу. Бо й там їм вчувався «український сепаратизм».

За офіційною табірною документацією, станом на 22 березня 1945 року в Явожно було зареєстровано 1911 осіб — серед них 31 немовля. Окремі жінки приїздили з грудними дітьми на руках.

Там не було суду. Там не було слідства. Там були списки, завчасно підготовані мразями з МҐБ. І ці списки — це не про винуватців. Це про українців, яких просто було зручно замінити польськими переселенцями. Біологічний обмін. Мародерство з людськими тілами. Просто хапали людей по селах, церквах, хатах — і в табір. З вікна — в хату, з хати — в товарняк, з товарняка — в пекло.

Історики встановили: уже до кінця 1947 року на місця депортованих українців переселили понад 14 тисяч поляків. А в 1949 році українців офіційно позбавили права на власність і господарства, залишені під час виселення.

І все це — руками держави, яка сьогодні, сука, вчить нас історичній моралі.

Явожно — це була фабрика повільної смерті. Площа — 6,6 гектарів пекла, обнесених колючим дротом, з вежами й кулеметами. Як Аушвіц, тільки з польським прапором. Як вказує Вікіпедія, це був табір 1-ї категорії, де тримали «особливо небезпечних» для режиму — тобто просто українців.

Документи свідчать: табір мав 15 бараків, п’ятиметрову бетонну стіну, дроти під напругою, вежі з кулеметними гніздами, камери-одиночки. Понад 300 солдатів охороняли об’єкт. В’язнів «здавали в оренду» на шахти, заводи, будови.

Режим? Як у пеклі. Харчі? Гнилий буряк, немита картопля, юшка під назвою «кава». Води нема. Мила нема. Б’ють при вході, б’ють у душі, б’ють у бараці. Б’ють постійно. Гумою, деревом, прикладом, черевиком. Якщо не визнав — ще раз. Або струмом. Або палку в сраку. Або шпильку під ніготь. Або все разом. Бо польська фантазія — це не тільки Шопен і Папа Римський. Це ще й гарно відточене катування, виведене з досвіду німецьких садистів.

Зі спогадів Юлії Шишко: холодна вода, бараки без постелі, накази стрибати «жабками», допити з побиттям до втрати свідомості. Жінки вкорочували собі віку, кидаючись на електричні дроти. Деяких після допитів приносили загорнутими в коци.

Це не перебільшення. Це гори документів, бл*дь, і свідчень.

Аж 2781 українець. 823 жінки. Кілька десятків дітей. Малих. Грудних. Бо вони, бач, теж «симпатизували УПА». Бл*дь, вони навіть ще говорити не вміли, а вже були ворогами польської держави. А може, саме в цьому й була їхня провина? У тому, що не встигли крикнути: «Даруйте, панове, що живі»?

Архіви дають загальну цифру: понад 23 000 осіб пройшли через Явожно. Офіційна смертність — 655. Реальна — більша. За свідченнями, діти не отримували окремого догляду. Гинули в бараках і на допитах.

А ще — греко-католицькі священники. Замість проповідей — з цеглою на голові в карцері. Без їжі, без води. У лайні. По пояс. Їх били, принижували, тримали по 20 діб на бетоні. Скотське катування. Повне моральне і фізичне знищення. Це навіть не фашизм. Це щось гірше. Це — неофашизм після війни. Коли всі вже побачили Освенцім — але хтось сказав: а давайте зробимо свій. Польський. Для українців. Від себе. З люттю.

Серед ув’язнених були десятки священників: греко-католицьких, православних і навіть римо-католицьких. Їх тримали в карцерах, принижували, били. Навіть за те, що «носив хрест і мав авторитет серед селян».

На релігійні свята влаштовували «процесії». Українців гнали між двома шеренгами польських охоронців. Усі били. Автоматами, палицями, ногами. Як худобу. Як свиней.

160 людей офіційно померли. А ховали як собак. Без гробу, без молитви, без хреста. У лісі. Пісок роздувало — кістки вилазили.
Це Європа, сука, середина ХХ століття. Це християнська, католицька, цивілізована Польща. Де Христос був лише декором, а справжнім богом — була помста. І прізвище в цього бога — Пілсудський.

У спогадах вказано: тіла скидали без трун. Просто в ями. Часто — без імені. Навіть сьогодні більшість могил не ідентифіковані.

І табір не зник у 1949-му. Вікіпедія прямо вказує: після «закриття» табору там тримали неповнолітніх. А згодом — «політичних» за антикомунізм. До 1956 року!

А тепер — ще й на наші меморіали сцяти ходять, суки.
З повагою, офіційна делегація. І прапор з орлом. І фальшиві сльози в очах, поки з-під піджака не визирає бляха з гравіюванням «Явожно 2.0».

Уже понад 20 пам’ятників українцям знесли. Зараз в Україні ставлять таблички з польськими орлами, а там — у Польщі — ні хреста, ні хреста, бл*дь, на могилі Марії Баран, першої 18-річної в’язні Явожно.

А ви ще питаєте, чому ми не забуваємо?

Бо це вже була не війна. Це була каральна етнічна кампанія. Це — організований державний терор. Це — коли «цивілізована» країна вирішила, що можна винищити українців, бо чого вони тут розвелися. Гітлер не встиг — так ми добʼємо.

Операція «Вісла» — це акція етнічного геноциду. Підпільна, системна, цинічна, продумана до деталей. Зі списками. З наказами. З тортурами. І з мовчанням після.

Польща не визнала це злочином. Не вибачилася. Не компенсувала. Не сказала: «Нам соромно».
Навпаки — нахабно залазить у нашу історію і вказує, кого нам любити, кого згадувати.

Та йдіть ви на*уй із своєю історією, якщо ви досі мовчите про Явожно.

Засуньте свої лекції про «братство народів» туди ж, куди ви скидали тіла українців — у пісок, у тишу, у яму, яку ви сьогодні називаєте Євросоюзом.

Явожно — це ваша історія. Це ваш концтабір. Це ваш сором. І поки ви цього не скажете — ви для нас не партнери. Ви — політичні наглядачі з табірними погонами.

Ми не пробачили. І не пробачимо.

Українці — не сміття. Не «ворожий елемент». І не статистика у ваших звітах. Українці — це ті, хто вижив у Явожно, повернувся — і говорить. Говорить матами, бо інакше — як? Як говорити про тих, хто нищив наших без суду, без доказу, без совісті?

Ми вас пам’ятаємо. Всіх. Поіменно. По списках. Як ви нас.
Тільки ми — щоб згадати, а ви — щоб закреслити. Але не вийде.
Бо навіть зітлілі кістки говорять гучніше, ніж ваші вибілені підручники.

А ось неповний перелік ув’язнених священників Перемиської єпархії у "таборі праці" Явожно
(за даними з книги Петра Франка «Репресоване духовенство УГКЦ»)

• Андрій-Адам Абрагамович

• Володимир Бозюк, парох с. Райське Лютовиського деканату

• Іван Булат, парох с. Бортне Горлицького деканату

• Михайло Гащак, парох м. Балигород Балигородського деканату

• Ярослав Гребеняк, парох с. Ваниця Грибівського деканату

• Костянтин-Всеволод Дацько, парох с. Тенетиська Равського деканату

•  митрат Степан Дзюбина, парох с. Ждиня Горлицького деканату

• Михайло Дочило, завідатель с. Криве Тіснянського деканату

• Микола Заяць, парох с. Мацина Горлицького деканату

• Омелян Каленюк, парох с. Команча Лубківського деканату

• Омелян Котис, парох с. Річиці Угнівського деканату

• Сильвестр Крупа, парох с. Журавиця Радимнянського деканату

• Юрій Менцінський, парох с. Ванів Белзького деканату

• Іван Сенета, завідатель с. Головецько, с. Долішнє Жукотинського деканату

• Григорій Федорищак, парох с. Махнів Угнівського деканату

• Євстахій Хархаліс, парох с. Тісна Тісненського деканату

• Євген Хиляк, парох м. Криниця Мушинського деканату

• Степан Шеремета, завідатель с. Загочевє Балигородського деканату

•  митрат Іван Яремин, парох с. Райське Лютовиського деканату

📚 Джерела:

• Процюк В. Книга пам’яті 1944–2004. — Львів: Сполом, 2004. — С. 452.

• Мігус С. Пекельна пляма Явожна // Наше Слово. — 2012. — 12 лютого. — С. 2.

• Мігус С. Рідна земля їй все пахне і сниться // Наше Слово. — 2012. — 23 грудня. — С. 2.

• Рапорт №22 з засідання воєводського комітету в Ряшеві Державній Комісії Безпеки // Акція «Вісла». Документи / ред. Євген Місило. — Львів: Наукове Товариство ім. Шевченка, Фундація Українського Вільного Університету в ЗСА, Фундація Дослідження Лемківщини в Америці, 1997. — С. 76.

• Woźniczka Z. Centralny obóz pracy w Jaworznie na tle stalinowskiego systemu represji (1945–1950) // Obóz dwóch totalitaryzmów. Jaworzno 1943–1956. Materiały z konferencji naukowej. — Jaworzno, 2007. — T. 1. — S. 87.

• Kwieciński A. Śledztwo w sprawie zbrodni popełnionych w Centralnym Obozie Pracy w Jaworznie na obywatelach polskich narodowości ukraińskiej // Biuletyn Instytutu Pamięci Narodowej, 2001. — Nr. 8. — S. 5.

• Misilo E. Ukraińcy w obozie koncentracyjnym w Jaworznie 1947–1949 // Obóz dwóch totalitaryzmów. Jaworzno 1943–1956. — Jaworzno, 2007. — T. 1. — S. 5.