Юдеохристиянину байдуже ким бути — рабом чи вільним
Цими словами завершується трактат «Про суспільну угоду, або принципи політичного права». Автором є французький мислитель Жан-Жака Руссó.
Погодьтеся, фраза доволі жорстка сувора, але достоту влучно. Втім безліч теоретиків і практиків лібералізму та демократичного державного устрою XIX-XX століть своїми діями доводили прямо протилежне.
Цей трактат розлогий і вдумливий, хоча безліч теперішніх науковців переконані, що саме прикінцева частина про громадянську релігію заслуговує на детальну увагу. Руссо пояснює, чому із християнина (не важливо, католика, православного, протестанта — прим. ред.) ніколи не вийде доброго громадянина:
«Для того, щоби суспільство було сумирним і щоби гармонія продовжувала існувати, необхідно було б, щоб усі громадяни без винятку були однаково добрими християнами. Але якщо, на жаль, знайдеться хоч один честолюбець, хоча б один лицемір на кшталт Каталіни або Кромвеля, то останньому буде легко впоратися зі своїми благочестивими співвітчизниками.
Християнське милосердя нелегко припускає, що можна подумати погано про свого ближнього. Як тільки така людина за допомогою якоїсь хитрості зуміє вплинути на співвітчизників й опанувати частину влади, — відразу стане людиною, гідною поваги в їхніх очах.
Мовляв, Бог хоче, щоби таку людину поважали, а незабаром ця людина у владі розмірковує наступне: «Бог хоче, щоби мені корилися». Якщо охоронець цієї влади починає зловживати нею, — це батіг, яким Бог карає своїх дітей.
Вигнати узурпатора узурпатором не вистачить духу, бо для цього треба було б порушити суспільний спокій, застосувати силу, пролити кров. Усе це погано узгоджується із м'якосердістю християнина.
Нарешті, такій людині байдуже, буде вона вільною чи рабом, головне — це потрапити до раю, а смиренність лише засіб для цього. У разі якогось іноземного воєнного вторгнення громадяни охоче йдуть у бій; ніхто з них не думає тікати.
Вони виконують свій обов'язок, але не перейняті гарячим бажанням перемогти; вони вміють швидше вмирати, аніж перемагати. Чи не однаково, будуть вони переможцями чи переможеними, хіба провидіння не знає краще за них те, що їм потрібно?
Можна собі уявити, яку вигоду може отримати з такого стоїцизму гордий, пристрасний і непохитний ворог. Протиставте їм ті благородні народи, які були перейняті гарячою любов'ю до слави та вітчизни, поставте вашу християнську республіку проти Спарти чи Риму, — благочестиві християни будуть розбиті, розчавлені, знищені, перш ніж вони встигнуть схаменутися, або будуть зобов'язані своїм порятунком лише зневаги до них з боку ворога.
Справжні християни створені для того, щоби бути рабами, як до них про це знали юдеї, перебуваючи в єґипетській неволі, а потім у неволі вавилонській; вони знають про це, і це мало їх бентежить. Коротке земне життя має надто мало цінностей в їхніх очах».
Фактично, Руссо передбачив зіткнення логіки християнства із чужим йому духом Модерну поряд із зародженням конституційної демократії та національних держав. Церква була змушена або адаптуватися і відмовитися від універсалізму, пішовши шляхом етнофілетизму (лояльності національним урядам, або ж сильно втратити свій вплив).
Громадянин має бути лояльний насамперед батьківщині, під якою розуміється цілком реальна територія, контрольована певною державою. Ось ця ідея патріотизму, а з іншого боку — етатизму — те, що передбачав Руссо.
Своєю чергою, медіаагенція «Останній Бастіон» закликає читачів пам'ятати: люди є тим, про що найчастіше думають і мріють. А кожен вартує стільки, скільки коштує те, про що він клопочеться щодня.
