Забутий герой
Як одесит Володимир Хавкін врятував світ від чуми, ризикуючи власним життям
Кінець XIX століття – промислова революція, розвиток залізниць і пароплавства, які стерли кордони між континентами, створивши глобальну економіку. Але зрештою ті ж транспортні артерії стали шляхами для поширення давніх ворогів людства – інфекційних захворювань.
У цьому контексті питання про виживання цілих популяцій залежало не від генералів чи політиків, а від жменьки вчених, як-от одесит Володимир Хавкін – вчений, більш відомий як той, хто врятував світ від холери.
У 1888 році, не бачачи перспектив на батьківщині, Хавкін емігрував до Швейцарії, де обійняв скромну посаду приват-доцента в Женевському університеті. А через рік, у 1889 році, на запрошення свого вчителя Мечникова, він переїхав до Парижа, щоб працювати в щойно створеному Інституті Пастера.
Саме там, у паризьких лабораторіях, Хавкін зробив те, що вважалося неможливим – створив першу ефективну вакцину з ослаблених бактерій. Він здійснив те, на що ще ніхто у світі не наважився.
Інститут Пастера в кінці XIX століття був не просто лабораторією, а штабом світової війни з хворобами. Луї Пастер уже зробив свої знамениті відкриття у галузі вакцинації від сибірської виразки та сказу, довівши, що ослаблений збудник може служити захистом.
Однак, незважаючи на ці успіхи, наукова спільнота залишалася розколотою. Багато авторитетів, включаючи німецьку школу Роберта Коха, скептично ставилися до ідеї вакцинації проти бактеріальних кишкових інфекцій, вважаючи, що імунітет до них не формується повністю.
Хавкін отримав у інституті посаду молодшого бібліотекаря, що дозволяло йому перебувати в стінах установи. Вдень він систематизував книги, а ночами і рано вранці проводив експерименти в лабораторії.
Його метою стала холера – хвороба, яка в XIX столітті забрала більше життів, ніж багато воєн. Через деякий час він вирішив застосувати принципи Пастера до холерного вібріону (Vibrio cholerae), бактерії вкрай нестабільної і небезпечної. Завдання полягало в тому, щоб створити препарат, який був би достатньо сильним, щоб викликати імунну відповідь, але водночас достатньо слабким, щоб не вбити пацієнта. І зрештою він досяг цього.
Щоб довести безпеку власної вакцини скептикам, Хавкін таємно від усіх ввів собі потенційно смертельну дозу препарату. Згодом він фіксував свій стан: підвищення температури, головний біль, набряк у місці ін'єкції. Через шість днів, ледь оговтавшись, він ввів собі другу дозу екзальтованого вірусу, смертельно небезпечну для нещепленої людини.
Доктор вижив і навіть повернувся до роботи через кілька днів. Слідом за ним вакцину випробували на собі його друзі-емігранти. Ніхто з них не захворів на холеру, хоча побічні ефекти у вигляді лихоманки були присутні. Це стало першим у світі доведенням безпеки протихолерної вакцини на людях.
Але в Європі наукове відкриття зустріли з нерозумінням. Єдиною державою, яка проявила прагматизм, стала Велика Британія. Британський посол у Парижі та колишній віце-король Індії Лорд Дафферін використав свій вплив, щоб організувати для Хавкіна експедицію до Індії – постійного осередку холери, що забирала сотні тисяч життів і підривала економіку імперії.
Зіткнувшись із низкою труднощів, він все ж вакцинував десятки тисяч людей у джунглях Бенгалії, знизивши смертність у десятки разів. Однак головні випробування були попереду. У 1896 році в Бомбей (нині Мумбаї) прийшла "Чорна смерть".
Коли були зафіксовані перші випадки дивної хвороби, у пацієнтів різко піднімалася температура, з'являлися болючі бубони в паху і під пахвами, потім наставав сепсис і смерть. Це була та сама "Чорна смерть", яка спустошила Європу в XIV столітті. Вона прийшла з Китаю на торгових суднах і переносилася щурами та блохами.
Бомбей охопила паніка. Населення тікало з міста, поширюючи інфекцію по всій країні. Економіка міста зупинилася. Британська влада ввела жорсткі карантинні заходи: спалювали заражені будинки та примусово ізолювали хворих, що викликало бунти і ненависть населення. Хавкіну надіслали термінову телеграму з проханням приїхати до Бомбея і спробувати зробити неможливе – створити вакцину проти чуми.
Умови, в яких йому доводилося працювати, були принизливими для вченого його рангу. Йому виділили одну кімнату та коридор у будівлі Медичного коледжу Гранта. Обладнання було примітивним: кілька мікроскопів, газові пальники та клітки з піддослідними тваринами. Штат складався з одного клерка і трьох помічників-ентузіастів.
При цьому саме завдання було неймовірно складним. Збудник чуми (Yersinia pestis) був відкритий всього два роки тому. Тому ніхто не знав, як він поводиться в культурі та які токсини виділяє. Хавкін працював по 14–16 годин на добу, не виходячи з лабораторії, і розробив унікальний метод вирощування чумної палички. Уже до січня 1897 року експериментальна партія вакцини була готова.
Досліди на щурах показали ефективність. Але безпека для людини знову була під питанням. Чумні токсини набагато небезпечніші за холерні. Однак Хавкін здійснив ще один акт самопожертви.
У присутності директора коледжу доктора Мейнса він ввів собі 10 кубічних сантиметрів препарату – дозу, що в чотири рази перевищувала розрахункову терапевтичну. Реакція була важкою: висока температура, болісний біль, сильний набряк. Але симптоми чуми не розвинулися. Він довів безпеку своєї убитої вакцини.
Вакцина не давала 100% гарантії від зараження, але забезпечувала повний захист від смерті. З її допомогою хвороба протікала в легкій формі. Весь світ дізнався про Хавкіна як про людину, яка врятувала людей від чуми, зупинивши третю пандемію та запобігши глобальній катастрофі.
