Закон війни
Шість складних історій про жителів Донбасу на світлинах Сергія Моргунова
Сергій Моргунов – киянин. У 2012 році взяв до рук фотокамеру, а Майдан підштовхнув його зайнятися фотодокументалістикою. До війни він ніколи не був на Донбасі. Його Сергій вперше відвідав 7 років тому, в березні 2014-го. Якраз коли була зроблена перша спроба провести «референдум». Ще він побував на мітингу прихильників «русского мира».
«Перші враження про Луганськ були не вельми: вигляд він має депресивний, мало дерев, все навкруж монотонне, сумне і сіре. Тим паче, це був березень, а цей місяць місту кольорів не додавав. Наступний візит на схід відбувся вже в липні, у розпал бойових дій. І знаєте, скажу чесно, полюбив індустріальні та природні ландшафти промислового Донбасу».
Днями в Музеї історії міста Києва відкрилася виставка Сергія Моргунова Jus in Bellо. На ній представлено близько п'яти десятків фотографій, зроблених під час візитів на Донбас в період з 2014 по 2020 роки.
«Виставка називається Jus in Bellо («Закон війни»). Це термін міжнародного права. Закон війни регулює взаємовідносини між воюючими сторонами і цивільним населенням. Також включає в себе термін про «справедливу війну». В контексті війни за людей та їх блага. Фокус світлин сконцентрований на звичайних людях, які є жертвами військових дій».
Свої запитали автора про історію створення цих знімків і людей, яких він зобразив.
Втратила старшу дочку, ногу і слух
Фотографія була зроблена в червні 2015 року в Трьохізбенці. Це селище міського типу в Новоайдарському районі Луганської області. Жінку звуть Ольга. Чоловіка, здається, звуть Сергій, вже точно і не пригадаю.
Ольга навесні народила сина, а через деякий час їй потрібно було на щеплення до нині окупованого Слов'яносербська. До лікарні Ольга поїхала зі старшою донькою, їй на той момент було 9 років. Дорогою додому почався бій. Прилетіли 120-міліметрові міни. Осколками снарядів зачепило Ольгу і її дочку. Коли вона на короткий час прийшла до тями, то побачила поруч нерухоме тіло дочки, яка лежала на поваленому паркані. Уже в лікарні чоловік Ольги написав на листку паперу, що дочки немає в живих. Тоді від вибуху загинуло ще двоє мирних жителів.
Ольга втратила ліву ногу і можливість народжувати. А ще через отримані травми вона перестала чути. Так що тепер спілкування дружини з чоловіком відбувається за допомогою паперу і ручки. Восени 2020 року я знову мав нагоду побувати в тих краях. Сусіди сказали, що сім'я переїхала, а куди - невідомо.
Випромінювала тепле і яскраве світло на тлі кошмару
Ці світлини також з Трьохізбенки. Дівчинку на ім'я Катя я фотографував: у 2015 році, коли їй було 5 років, і ось зовсім недавно, у жовтні 2020-го. На другому знімку вона зі своїм молодшим братом Богданом.
Її сім'я, мама з дідусем, з початком бойових дій переїхала до селища зі Сніжного. Втікали від війни в Донецькій області, а потрапили на війну в Луганській області. Катин дідусь допомагав батальйону «Айдар», який розташовувався в селі. І в якийсь момент він сам вирішив приєднатися до добровольців. Що зараз з чоловіком, я не знаю. Питав у мами Каті про його долю, але жінка зводила мову на іншу тему.
Катя мені запам'яталася незвичайною харизмою. Дитина випромінювала тепле і яскраве світло на тлі всього того кошмару. А ще дівчинка дуже багато сміялася. Зараз вона, як і раніше, харизматична дитина, тільки подорослішала і стала трохи серйознішою. Як на мене, за ті п'ять років, що ми не бачилися, умови життя Катиної сім'ї лише погіршилися.
Дах цього будинку перекривали тричі
Знову багатостраждальна Трьохізбенка. Жінку звуть Віра. Її чоловіка - Леонід. Вони - з Луганська. З початком війни подружжя переїхало до Трьохізбенки. Жили на першому поверсі будинку, який Леонід будував останні тридцять років.
До їхнього двору снаряди прилітали неодноразово, і востаннє снаряд від «Граду» потрапив вже безпосередньо в будинок. Їм дуже пощастило, тому що ракета не розірвалася. Після одного з «прильотів» Віра і Леонід переселилися до літньої кухні. Там вони живуть до сих пір. А будинок так і стоїть побитий снарядами.
Для його ремонту, потрібні чималі грошові ресурси. Спершу їм допомагали і обласна адміністрація, і місцеві люди. Але з часом і ті опустили руки. Просто, як тільки будинок підлатають, то знову приліт. І так п'ять разів. Дах перекривали тричі.
Я дізнавався, Леонід і Віра живі. До Луганська вирішили не повертатися. Добре, що зараз в Трьохізбенці вже немає таких сильних обстрілів, як ще три роки тому.
Це останній прихисток Ніни
Фотографія зроблена в Станиці Луганській. Це був тимчасовий притулок для маломобільних і літніх людей. Всього їх там було близько сімдесяти. Притулок в покинутому дитячому садку облаштували волонтери та активісти, держава до притулку не мала ніякого відношення. Жінку звуть Ніна.
За кілька років до війни у неї сталося два інсульти. Вона втратила можливість ходити і бачити. Це було в Луганську. Влітку 2014-го родичі перевезли Ніну до цього притулку. Чому родина так вирішила, співробітники притулку мені не сказали. Після цього я двічі був у Станиці Луганській і цікавився притулком, але що з ним сталося, так і не з'ясував. Тому доля Ніни й інших мешканців притулку мені не відома.
Будинок Слави спалахнув першим
До селища Воронове, це недалеко від Сєвєродонецька і за пару кілометрів від лінії фронту, я приїхав вже через місяць після масштабних лісових пожеж. Уже все було загашене, нічого не диміло. Вразило мене те, що люди продовжували длубатися в золі. Одні шукали документи, хоча навряд чи там можна було щось знайти. Але мене вразив чоловік, який розгрібав попелище у пошуках останків своєї дружини. Вона теж могла врятуватися, але в останній момент вирішила забігти в будинок за документами і згоріла заживо.
На виставці можна побачити фотографію Слави. В кінці вересня 2020 року він сидів удома, дивився телевізор. На вулиці було димно вже кілька днів - ліси горіли. Але це було далеко, тому Славу особливо не хвилювало. А ближче до вечора стало зрозуміло, що пожежа підступає до Воронового. З вікна будинку Слава вже бачив палаючий ліс. А найстрашніше - шквальний вітер розносив іскри від лісу практично до паркану.
Будинок Слави загорівся першим. Слідом – будинок через дорогу. Чоловік не мав часу на роздуми, він стрибнув в машину, в чому був, прихопивши лише частину документів, і поїхав городами й полями. На дорогу виїхати було неможливо, так як палала вся вулиця. У центрі поля його машина «сіла» на шматок труби. Далі чоловік змушений був бігти. Каже, що тікав від вітру.
А в центрі селища вже зібралося близько п'ятдесяти осіб і двадцяти машин. Їх евакуювали через палаючий по обидва боки ліс. Останнім виїжджав Василь, сусід Слави. На своїй жовтій копійці наздоганяв колону. Думав, що вже не виживе. Вогонь з обох боків, машина гаряча всередині, пластик став м'яким, крізь дим щось трохи видно.
Чоловіки живі залишилися. Правда, у Василя машина згоріла, а Слава залишився без даху над головою.
Сусіди виносили з підвалу, щоб дивилася на сонячне світло
2015 рік, Дослідне, Ясинуватський район Донецької області. Від селища до знищеного аеропорту всього лише два кілометри. У мирний час в Дослідному жили 750 осіб. Зараз тільки п'ятдесят.
Там люди досі живуть в умовах, які не вельми відрізняються від тих, що були на початку війни. Наскільки мені відомо, у них так і не з'явилося централізоване опалення, електрика і подача води. Але також мене дивувала їх взаємопідтримка. В усякому разі, так здавалося. Кілька сімей тулилися в підвалі п'ятиповерхівки. Їм допомагали військові медики, дали генератор, куди періодично заливали пальне.
У тому підвалі протягом двох років змушена була жити жінка з інвалідністю. Кожен раз, коли обстріли припинялися, сусіди виносили її до вхідних дверей, щоб вона мала можливість бачити сонячне світло. Ця жінка померла від хвороби в 2016-му.
Джерело: Svoi.city
