ЗАЛУЖНИЙ. ВІД ЗАЛІЗНОГО ГЕНЕРАЛА ДО ГЛАМУРНОГО ПОСЛА

У дописі я буду намагатися дотримуватися жорсткого фактажу, щоб пояснити своє особисте, але максимально об’єктивне — на мій суб’єктивний погляд — ставлення до персони, яка, цілком можливо, обійме вищу державну посаду в Україні.

Як і більшість українців, я сприймав Залужного у 2022 році як національного героя, який очолив спротив орді, що наступала на Україну. І особисто я загнав на найдальшу полицю підсвідомості питання — як сталося так, що, за словами Головкома, наступ орди очікували виключно на Донбасі, попри те, що попередження про наступ із території Криму та Білорусі, з детальними планами, були передані Україні британцями та американцями ще у січні?

Як я не намагався відкинути ці сумніви, але відповіді все одно лізли назовні — і вони були невтішні. Або Головком не зміг переконати вище керівництво країни на чолі із Зеленським ухвалити свої плани щодо спротиву рф на всіх можливих фронтах, або ж Залужний просто відкинув попередження, будучи переконаним у власній правоті, і очікував наступ виключно на Донбасі.

Зважаючи на його висловлювання, зроблені згодом, я дійшов висновку, що і Головком, і Генштаб помилялися стосовно намірів путіна та Герасімова — і це нам дуже дорого коштувало.

Харківський наступ і звільнення Херсона примусили мене щиро повірити у фаховість та талант Залужного. Проте свідчення західних військових про те, що Головком збирався восени 2022 року наступати ще й на Запоріжжі — попри брак ресурсів навіть для наступу на одному напрямку — знову примусили мене засумніватися у його таланті як полководця.

А зовсім громом серед ясного неба стали його «січневі тези» 2023 року у ЗМІ, де генерал заявляв, що впевнений у підготовці за Уралом путінської мільйонної армії та у неминучості повторного наступу на Київ. Як я не намагався списати ці заяви на бажання примусити Захід дати нам більше зброї, усе ж постало питання — навіщо було деморалізувати суспільство брехливими заявами? Відповіді не було.

Потім був Бахмут і постійні «з’ясування обставин» із головою Об’єднаного комітету начальників штабів США Міллі та адміралом Радакіним. Західні військові вимагали не битися за Бахмут, не спалювати там резерви, а відійти на підготовлені лінії оборони, схожі на «лінію Суровікіна», і збережені сили використати у майбутньому контрнаступі.

Залужний, за свідченнями американців, нервував, коли йому пропонували відступити, і заявляв, що цього не зробить, бо потім доведеться відбивати місто з великими втратами. У результаті Бахмут все одно був втрачений, а ЗСУ втратили значну кількість резервів, яких катастрофічно бракувало влітку для контрнаступу.

Остаточне прозріння щодо талантів Залужного настало після проваленого контрнаступу, коли стали спливати розбіжності між ним і американськими військовими. Ті наполягали, щоб усі ресурси кинули на Мелітопольський напрямок і пробивали вихід до моря, не зважаючи на втрати, бо ресурсів вистачало лише на один напрямок. Залужний, Сирський і Шаптала відкинули ці пропозиції — і наступ почався одночасно на трьох напрямках: Мелітопольському, Бердянському та Бахмутському. Ресурсів не вистачило на жоден.

Його щире захоплення талантами Герасімова, «російською військовою наукою», яка, за словами самого Залужного, «хоч убийте, вся зосереджена у рф», а також практична відсутність структурних реформ у ЗСУ, які б наближали наше військо до стандартів НАТО, призвели армію до нинішнього незавидного стану. Воюють дві радянські армії, і ресурсів та зброї більше у великої — російської.

Останній цвях у труну моєї поваги до генерала забила його заява підлеглим ще до відставки з посади Головнокомандувача, коли західні партнери ще боролися за його збереження: «Їбеться все воно конем — змотуємо вудки».

Його щира радість із нагоди нагородження орденом від президента та звільнення зі служби «за станом здоров’я» у час, коли навіть каліки йшли на фронт; його «джинсові» статті у стилі «Капітана Очевидність» у західній пресі; написання книжок та захист дисертації під час служби, можливо, «літературними неграми» — усе це вже нічого не змінювало у моєму ставленні до постаті «залізного генерала».

Я остаточно зневірився у більшості талантів, які йому приписували. Залишилася лише холодна оцінка його постаті — на основі фактів, а не легенд і міфів.

Оцінка

По великому рахунку, Залужний має три великі чесноти:
а) Посол справді любить навчатися і прагне розібратися в суті речей, які його цікавлять.
б) Посол дійсно був найлюдянішим українським генералом, який максимально беріг особовий склад.
в) Посол розуміє необхідність реформи держуправління — із поступовою заміною всього кадрового складу державного апарату на нове, підготовлене покоління, у тому числі за кордоном.

До позитивних рис можна додати його помірну неконфліктність — гарну для людини, але не для політика, який претендує на вищу державну посаду.

До негативних якостей належать:

а) Нерозбірливість у політичних знайомствах, які значною мірою забезпечували його кар’єрні перспективи (Арестович, Ківалов, Новінський, Льовочкін).
б) Невміння відстоювати власну позицію перед тими, хто стоїть вище за рангом. Ймовірно, саме тому американці роблять ставку на Залужного як на президента — розраховуючи на мінімальний спротив їхнім «побажанням».
в) Політична невизначеність — відсутність будь-якої чіткої ідеологічної платформи, на яку він міг би спиратися у розбудові держави.
г) Хворобливе бажання подобатися електорату будь-яким способом — що робить його схожим і на Зеленського, і на Порошенка.
д) Самозакоханість і марнославство, що проявляються у «селфі-глемі» та публікаціях власних одкровень у пресі.
е) Відсутність команди, здатної реалізувати його ідеї.
ж) Відсутність власної партії у парламентсько-президентській системі та чіткої системи добору кадрів — що може призвести до появи у Раді випадкових людей і авантюристів («Слуга народу-2»).
з) М’якість характеру, яка не є чеснотою політика. Як кажуть, «краще мати твердий шанкр, ніж м’який характер».

Ніхто досі не знає, яку Україну збирається будувати Залужний. Ніхто не знає, яку ідеологію сповідує посол, окрім банального «за все гарне, проти всього поганого». Ніхто не знає його економічної програми.

Але Україна втомилася. Вона сито по горло і Зеленським, і Порошенком, і Тимошенко. Більшість українців готові повірити будь-кому, хто здається «рятівником», забуваючи, що один у полі не воїн.

У нинішніх умовах відсутності власної партії та прозорої системи добору її членів Залужний стане заручником тієї самої «старої гвардії», яка кине старих хазяїв і побіжить по нові посади при новому троні.

Я розумію американців та європейців — вони готові ставити на «найлегший сорт лайна» в Україні в умовах політичного голоду, знову стрибаючи на граблі вибору кращого з гірших.

Проте я все ж сподіваюся, що разом із цією «ставкою на наявне» в Україні запустяться процеси створення неокласичних ідеологічних партій західного зразка. Принаймні перші кроки до «розвитку конкурентного політичного середовища» європейці, здається, готові зробити.

А поки що нам доведеться гадати — ким стане Залужний для України: трунарем, рятівником чи ні тим, ні іншим, що, мабуть, найімовірніше.

Дай Боже, щоб я помилився.