«Зе ще покаже!». Те саме? Ще раз?!

У коментах останньої соціології нас мала б і не дивувати фанатична затятість принципових представників інфікованої зеленою інфлюенцою української людності. Так, їхні шереги помітно поріділи, осінь трохи струсила поточену і вже поржавілу зелень.

Безвідносно до контексту помилуємося, панове, «осіннім» Талалаєм, не все ж про цвіль: «… Ллється ранкове проміння згори, / Ллється згори крізь проточене листя, / Ніби усе під тобою горить, / Ніби усе над тобою димиться…». Правда, гарно? Та не встигаємо за часом, за вікном вже відгоріло-віддиміло: сніг…

Менше з тим, у ревищі соцмереж з наростаючою зневагою до вискочок ні-ні та й вишолушиться істеричний панегірик блазневі, мовляв, «нє мєшайтє гєнію работать!».

Нехай вже, називати роботою оте безвідповідальне, судомне смикання то в салоні Тесли, то на педалях велотренажера, то на покуті за столом з так званими міністрами та відверто нудьгуючим за Сан Тропе Андрієм Йосиповичем, звісно, можна. Були б результати. З останніми не те що не густо – ніяк. А-а, ось вчора Трубі трубу зробили, хоч щось, бо висвистіли б нею й оті накручені глупством рейтингові відсотки.

І хто ж йому «мішає»? Ну, Порошенко – скалкою ув оці, ворог з діаметрально протилежним аналізом. Ну, атовці, що хижими натовпами бродять Києвом у пошуках майданних пригод. Молити бога, поки що мовчки. Але що – «мішає» кишеньковий Разумков з двомастами п'ятдесятьма слугами, серед котрих кожний n-нний фотограф, тамада чи розповсюджувач квитків? Прости, господи, «слуги»,  які за замовчуванням не здатні на «роботу» в організації, куди потрапили абсолютно випадково через несусвітню дурість плебсу! «Мішає» стовідсотково свій прокурор Рябошапка, по котрому заява за власним бажанням ще з літа усі сльози виплакала? «Альфа», налякана схожим на пістолет предметом в рученяті Марусиного вдосвіта розбурканого сина? Чи, може, перешкоджає нав'язливе дзижчання офісної мухи над плечем? Так, прожени. Застує світ колега з підмосток і радник РНБО за покликом сєпарської душі, кумир пенсійної вати з резервації? Так ні, обох же кавеенщиків серед ночі розбуди – з будь-якого рядка продекламують формулу Штайнмаєра! Що, ота недолугість на самокаті на себе ковдру перетягує?

Ні, ні і ще раз ні.

Такого комфорту при владі не було у жодного з боунапартіїв. Македонського підсиджували діадохи, у Цезаря був свій Брут, Сталін на свою голову Микиту Сергійовича пригрів, Віктор Андрійович – Юлію Володимирівну. Ви, колеги, бачите когось, хто сьогодні здатен підставити ногу під колесо Тесли Зеленського? Танцюй – не хочу, жодної завади танцюристові.  Як закликав класик, «твори, выдумывай, пробуй!».

Не пробується, бо нічим.

Вже очевидно, що роль президента виявилася для Зеленського найневдалішою. Якщо фортелі з пісюнами у хлопців за роялем були освистані лише притомною частиною поціновувачів розмовного жанру, то загалом навіть ту роль підлітків, заскочених повільним проявом первинних статевих ознак, плебейські маси сприйняли «на ура». «Ги-ги» замість думки замакітрили голову блазневі аж до фантастично недосяжної і комусь мудрішому межі! Стати гарним президентом у Володимира Зеленського немає ні задатків, ні досвіду, ні освіти, ні підстав. Нищівної критики зазнають не окремі його кроки чи рішення, з ким не буває, а він увесь гамузом – неукраїнський світогляд, сумнівні ціннісні вектори, хамовиті манери поведінки і розв'язне мовлення, боязнь відповідальності, поверховість у тактиці, імпотенція у стратегії.

Шкодуємо першу леді. Як, мабуть, гірко слухати пані Олені щоранкові стогони ще позавчора успішного годувальника і сім'янина: «куди, навіщо, за яким бісом я в оце лайно вляпався?!». Адже все було! Гигочи з чергового невдахи на олімпі, шпиняй обеззброєну Юлю, попльовуй на повістки, знімай римейки «Сватів», інколи вдаряй по півасику з Ігорем Валерійовичем, скуповуй потроху італійське узбережжя за начесані в березняках бабки, живи справді нікому й нічого не винен! Ні, клацнуло.

Тому й залишається прикидати, який план – А чи Б – ще якось утримає рейтинг. Справа, пане Зе, в іншому – плани реалізовує недопалок, а ви тут при чому? Яким боком до планів?

Нас більше непокоїть, ба, страшить! план В. Ось-ось Сивохо настіж розчахне ворота до чорної діри і обкурені «республіканці» валом повалять у приєднану до «окремих районів» Україну, левова грива Ігоря Валерійовича знову прикрасить лейблу «Привата», нормандці нарешті здихаються докучливого клопоту на сході своєї вгодованої Європи і з полегшенням випишуть мандат миротворця ординській гієні, освітлювачі сцени і квартальні суфлери розсядуться на посадах голів райдержадміністрацій, помічників суддів Верховного Суду і прокурорів Генпрокуратури, настоянка глоду стане звичною і заводною «боярою». Ошуканий і обезземелений посполитий втретє потягнеться піднімати Донбас, тепер – власним коштом (першораз до донецьких степів був закликаний капіталістом Юзом, вдруге – присилуваний вождем Йосипом). 

З блідомольним планом В чітко кореспондується і наступний – Г. Це той план, за яким Зе у Парижі напідписує нам такого, що показати ті букви загалу навіть з броньованого салону Тесли йому не дозволить інстинкт самозбереження. А коли те таємне і зрадницьке проявиться, будемо лікті кусати. Хіба що один одному.