Живописець-революціонер, який змусив мистецтво дихати
Славетний майстер пензля Клод Моне дожив до похилого віку – 86 років. 1926 року, коли він помер, тривалість життя французів була 52 роки...
«Взимку та влітку Моне вставав разом із сонцем і спати лягав так само разом із ним. Ніколи не закривав вікон спальні — ні віконницями, ні фіранками. Будили Моне перші промені сонця.
На сніданок з'їдав підсмажену сосиску, випивав склянку білого вина, закурював цигарку і йшов працювати. Коли сонце ховалося за обрієм, вечеряв і йшов спати. І часто Моне повторював: якщо сонце спить, що ще робити?», — так згадував актор та письменник Сашá Гітрі.
Співзасновник імпресіонізму Оскар Клод Моне народився 1840 року у Парижі. Його юність, як він сам зазначав згодом, була юністю волоцюги, бо Моне проводив більше часу у воді та на скелях, ніж у класі. Школа йому, за недисциплінованою натурою, завжди здавалася в'язницею.
Моне розважався, розмальовуючи блакитні обкладинки зошитів і використовуючи їх для портретів своїх учителів, зроблених у вельми нешанобливій, карикатурній манері й у цій забаві незабаром досяг досконалості. У 15 років Моне був відомий усьому Гавру як майстерний карикатурист. Його першим творчим наставником став Ежен Буден, який і відкрив талант хлопчика, давши перші уроки живопису.
Батьки Клода бачили, які здібності має їхній син. Але вони частково не хотіли, а частково були позбавлені можливості надавати йому матеріальну підтримку. Відтак юнак-волоцюга мусив розраховувати на спонсорство інших людей, яких зачаровували його роботи.
Після військової служби в Алжирі у 1862 році Моне вступив до студії живопису Шарля Ґлейра у Парижі, де познайомився з такими художниками, як Оґюст Ренуар, Альфред Сіслей і Фредерік Базіль. Вони були майже однолітками, дотримувалися подібних поглядів мистецтво і невдовзі склали кістяк групи імпресіоністів. В Академії Сюїсса Клод познайомився з Пісарро та Сезанном, які у наприкінці 1860-х років заприятелювали із Золя та Мане.
Популярності Моне (щоправда, пізніше, 1890 року) завдяки портрету пані Камілли Донсьє, написаний ним 1866 року. У 1870 році жінка стала дружиною художника, у них народилося двоє синів. А за 2 роки Клод пише свій знаменитий пейзаж «Враження. Сонце, що сходить», завдяки якому постає новий жанр живопису, відомий нині як імпресіонізм.
Полотно, яке оспівувало схід зірки, було показане на першій імпресіоністській виставці у 1874 році. Знаменитий критик Леруа так змалював цю експозицію у французькій столиці: «На ній не було нічого, крім враження». На жаль, публіка та художні критики висміювали картини нової течії у живописі, які надто відрізнялися від традиційного стилю.
Моне багато подорожував, відвідував Лондон і Венецію, але найбільше його увага була зосереджена на знаменитому саду селища Живерні, ландшафтним дизайном якого він займався самостійно. Саме тем художник зачаровувався сонячним сяйвом. Якось Клода Моне відвідав Ґюстав Курбе, французький живописець, пейзажист, портретист:
– Ти що, сьогодні не пишеш?
– Так сонця ж немає...
– Ну, і що?
Перенеси полотно до будинку! Обробляй деталі! — порадив Курбе.
– Ні, працюватиму тільки на пленері (від франц. en plein air — «на відкритому повітрі»).
Моне завжди працював на пленері: у лісі, на річці, на березі моря, у саду. Скрізь! За будь-якої погоди. І взимку пленер не скасовував.
У січні-лютому 1897 року Клод писав пейзажі Пурвіля. У листі до дружини він змалював місцевість наступним чином: «18 січня... Страшна погода. Крижаний вітер, непроглядний туман... Я старію... Сніг та собачий холод... Сльота та бруд». І тут же із захопленням додав: «Море нині чудово лютує. Шість полотен за сьогоднішній день! Господи, як же це чудово і як важко! Але нічого, ми ще поборемося...».
Моне багато працював на свіжому повітрі. Постійно і невтомно шукав відповідні місця для роботи. Часто він здійснював багатогодинні багатокілометрові піші пошуки; цілий рік за будь-якої погоди, ігноруючи вітер, дощ, сльоту і бруд, палюче сонце і пронизливий мороз.
Власне, Моне вирізнявся приголомшливою працездатністю. Зі статті Ґі де Мопассана відомо, що Клод писав «п'ять-шість полотен, що зображають один і той самий сюжет». І це не межа! Коли Моне працював над серією картин у Лондоні та писав знамениті лондонські тумани, одночасно працював одразу над дванадцятьма полотнами!
На той час Моне вже мав всесвітню славу. Покупці наполегливо атакують агентів Клода, щоб якнайшвидше придбати заповітне полотно. Знову і знову агенти просять художника надіслати хоч кілька картин для аукціону, але відповідає агенту Полю Дюран-Руелю: «Не можу відправити жодного полотна з Лондона. Мені просто необхідно, щоб усі вони були поряд. Я доопрацьовую їх усі разом».
Фарби та полотна, одразу 5-6, а то й 12 штук, — чимала вага. Перевозити до місця роботи й назад такий вантаж — це тяжка щоденна фізична праця. Тому для підтримки сил Моне мав своєрідний раціон.
На сніданок йому подавали підсмажену сосиску і склянку білого вина. Кухарка Анна Превост розповідала, що «пан Моне їв багато, але їв не все відразу. У будинку було багато книг із кулінарії. Довго господар гортав сторінки, шукаючи рецепт, а потім просив приготувати обране. Наприклад, любив гриби, які пан Клод сам збирав у лісі. Ще любив спаржу, тільки не переварену, а напівсиру».
«Салати [батько] вважав за краще заправляти сам. Ви б бачили, як він це робить! [Батько] насипав у салатну ложку перець горошком, попередньо розчавлений, посипав великою сіллю. Потім заливав оливковою олією та крапелькою винного оцту так, що соус ледь не переливався за краї ложки. І щедро полив цією сумішшю салат, листя якого ставало чорним від перцю. Такий салат міг їсти лише сам Моне», — розповідав його син Жан-П'єр.
А ще Клод Моне любив гарне вино, яке замовляв ящиками для домашнього льоху; ошпарені каштани та омарів! Ось, що сам художник розповідав: «[У Бель-Іль-ан-мер у 1886 році] зупинився я у готелі... Вперше ж, коли настав час обіду, господиня сказала: Сьогодні нічого немає крім омара. Ви любите омара? Диявольщина, чи люблю я омара! Ідіть запитайте будь-якого парижанина, чи любить він омара! Ще б пак, — відповідаю. — І готовий його їсти цілий рік, у будь-яких кількостях!
За невеликим столиком у кутку зали. Так почався роман з омаром. Я їв омарів понеділками, вівторками, середами вранці та ввечері... Наприкінці другого тижня благав про помилування! Працював я цілий день на свіжому повітрі та вечорами із задоволенням залазив у самотній куточок, спостерігаючи у світлі лампи за матросами, які цокалися склянками і читали по черзі «Луарський маяк». Це був чудовий час».
