Зі щитом, але це не точно ... (початок)

Вже кілька друзів запитали: які результати від вашої акції? Вона була гучна. Ви отримали підтримку від ЗМІ, вони для вас зробили все, що змогли. Акція була красива. Вона була цікава для кожного, з тих, хто взяв участь. Та чи була вона результативною?

Взяла трохи часу «на подумать»…

Як казали стародавні спартанці тим, що йшли у бій: «Повертайся із щитом, або на щиті», тобто з перемогою, або мертвий. То що ж у нас?

Родини зниклих безвісти та полонених приїхали з усієї України для того, щоб зустрітись в ОПУ з тими людьми, хто особисто приймає рішення.

Зазвичай, під час акцій, до нас приходять «посланці». Люди, що уважно вислуховують наші жалоби, вимоги, пропозиції… А потім несуть їх до тих, хто й буде приймати рішення за поставленими нами питаннями.

Це забирає довгий час. Це трохи нагадує гру в «зіпсований телефон», або й ще гірше. Посланець доносить не наші питання або вимоги, а те, що він почув, як зрозумів, а часто, і як йому самому це вигідно. Отже, цього разу ми вирішили прибрати зайву ланку. Ми вирішили зустрітись саме з тими людьми, що приймають рішення в Офісі Президента України.

Це нам вдалось. Ми зустрілись з заступником керівника Офісу Президента Романом Машовцем, та радником керівника Офісу Президента Михайлом Подоляком.

Зустрітись з цими людьми було не просто. Ми простояли під Офісом більш як 4 години. А потім ще три години нам оформляли перепустки. Кожному. Окрему. В мене було враження, що нас вимотують, щоб було менше завзяття на самій зустрічі. Хоча, може я й помиляюся. Потім, як знову ж, мені здалося, була спроба «вищелкнути» декого з нас. Не пустити на зустріч. Послабити нашу позицію. Але цього разу «в бій йшли лише старики». Або ми йдемо всі, або ми будемо чекати, доки нас зможуть прийняти разом з «неугодними» колегами. Далі до нас запустили «п’яту колону», тих самих штрейкбрехерів, про яких я писала ще до початку акції.

Це було десь так:

- Робіть список тих, хто піде.

- Ось, двадцять людей…

- Це багато, у нас нема такої великої кімнати. Максимум 10. І три ми вже написали.

- Так ми не пропонували цих людей. Навіть більш, ми проти того, щоб вони йшли разом з нами.

- Оці йдуть обов’язково. Про них договорено окремо.

Ну, зрозуміло! Ті люди прийшли зовсім не для того, щоб підтримати наші вимоги. Навпаки. Вони прийшли, щоб надати можливість чиновникам нам відмовити, тикаючи в них пальцями:

- Ось, дивіться, а вони всім задовільнені. Їм все навіть подобається. Тож, вчиться у них.

Чому? Прийти, щоб стати перепоною ?

Вибачайте, ні! Мене не так виховували.

Отже, о пів на шосту, після трьох годин очікування «в парной» ми таки пройшли до Офісу.

До речі, нас завели в зал, в якому ми всі всілися на першому рядочку. Тож, мабуть, «міста» все ж таки були…

Нас ще трохи промаринували в очікуванні, і нарешті…

І ще трохи особистих вражень:

З паном Машовцем ми зустрілися вперше. Дуже впевнений. Вибудовує логічні схеми.

Це логічно. Це я не зрозумів. Це ви не змогли мані пояснити.

Вести переговори з ним тяжко. Одразу ставить рамки. І ті рамки зовсім не там, де ми сподівались.

Чотири питання. Перше – так. Друге – ні. Третє, четверте – лише на наших умовах.

Михайло Подоляк. Це не перша наша зустріч. Вперше ми зустрілись у квітні 20-того року.

Може хто пам’ятає мою розповідь про Зорро (людину в чорній масці), що зловив нас всіх на слові «конструктив», та як козенят на мотузці завів туди, куди збирався. З тих самих пір слово «конструктив» для мене асоціюється з відчуттям поразки. Але життя навчило мене і моїх колег, поважати професіоналів. А пан Подоляк найвисокоякісніший перемовник з тих, кого я зустрічала в житті. І я рада, що в Офісі є такі специ, навіть якщо вони не за нас.

Чи «зробив» він нас цього разу? Поки що не зрозуміла. Подумаємо про це разом. Але те, що мами поїхали до готелю їсти та відігріватися, а не залишились на лавочці під Офісом Президента – перед усім це його заслуга.

До речі, друзі, що були на зустрічі разом зі мною! Була б рада почути ваші думки про зустріч, та її підсумки

І далі буде...