160-річний ювілей Євгена Петрушевича
Фатальна постать, яка вправно відповіла на виклики історії та примхи долі. Дарма, що деякі невдячні нащадки досі танцюють на його кістках.
Нині минає 160 років, ювілей. Євген Петрушевич – український правник, громадський, політичний і державний діяч, Голова Української Національної Ради ЗУНР.
Один із батьків-засновників Української державності у ХХ столітті. Відіграв провідну роль у створенні західноукраїнської державності та першому об'єднанні Галичини із Наддніпрянщиною (Акт злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 року).
Народився на Львівщині в Буську 3 червня 1863 року; закінчив Академічну гімназію у Львові, правничий факультет Львівського університету, отримав ступінь доктора права у 1897 році. Мав власну адвокатську контору у Сокалі.
1899 року Петрушевич вступив до новоствореної Української Національно-Демократичної Партії (УНДП), відзначився як талановитий оратор та організатор. Депутат парламенту Австро-Угорщини від 1907 року, став заступником голови, а пізніше і головою української парламентарної репрезентації.
У лютому 1918 року він очолив галицьку делегацію на мирних переговорах у Бересті, а в другій половині жовтня – на переговорах із представниками австрійського уряду у Відні. У Галичину повернувся після проголошення ЗУНР і 3 січня 1919 року у столичному Станіславові (нині Івано-Франківськ) відкрив першу сесію Української національної ради, де було схвалено закон про злуку із УНР.
Після урочистого проголошення у Києві Акта злуки УНР та ЗУНР входить до складу Директорії. 9 червня УНРада передала Петрушевичу як своєму Президенту одноосібне керівництво ЗУНР та її збройними силами.
На цей період припадає найрезультативніша контрнаступальна операція Галицької армії проти польських військ (славнозвісний Чортківський прорив). Петрушевич – єдиний політик минулого століття, чия посада так і називалася "Уповноважений Диктатор" (щоправда, один із підписів під документом, що це санкціонував, поставив собі сам).
Він не сприймав союзу УНР з Польщею, але виступав за перемовини з білогвардійцями. 16 листопада 1919 року Євген Петрушевич виїхав із Кам'янця-Подільського і через Румунію та Чехо-Словаччину дістався до Відня.
В австрійській столиці у серпні 1920 року він сформував еміграційний уряд – Колегію Уповноважених Диктатора ЗУНР (до якої увійшли Степан Вітвицький, Кость Левицький, Осип Назарук, Володимир Сінгалевич та інші). Проте 14 березня 1923 року Рада послів країн Антанти ухвалила рішення про належність Галичини до Польщі, після чого Петрушевич розпустив екзильний уряд ЗУНР, а сам переїхав до Берліна.
У столиці Ваймарської Німеччини намагався знайти підтримку для оборони інтересів Галичини. Надавав матеріальну та морально-політичну підтримку інтернованим в Чехословаччині частинам Галицької Армії, розглядав варіанти співпраці з державними органами та спеціальними службами УРСР.
В останні роки свого життя жив у матеріальній скруті, полишив громадсько-політичну діяльність. Помер 29 серпня 1940 року у Берліні на 77-му році життя.
У 2002 році його прах перевезено до Львова. Перепоховано Петрушевича на Личаківському цвинтарі у каплиці на Військовому меморіалі УГА до річниці Листопадового Чину заходами місцевої влади за відсутності вищих посадових осіб.
