28 червня 1919 року більшовики руками лідерів УНР знищили легендарного Болбочана

Як прибрали Полковника, який "брав" Крим.

Саме в це день 102 роки тому розстріляли Петра Болбочана – непримиримого ворога більшовицької Росії за голову якого вони обіцяли 50 тисяч карбованців – великі за тими мірками кошти.

Петра Болбочана було розстріляно на станції Балин (тепер Дунаєвецький район Хмельницької області). Там же, за пів кілометра від станції, було поховано його тіло.

Його вбили за вироком військово-польового суду – вже божевільного й непритомного: "Військовий не міг прийняти нормальним розумом того безглуздя, що призвело до його загибелі не від ворожої кулі, а від рук української влади, до створення якої він так багато зробив у критичні часи"...

Словом, все те, що ми спостерігаємо  і століття потому. Це все тоді доволі скоро призвело до краху молодої Української держави, а потім і Голодоморів та довголітнього совєтського рабства.

І що може повторитися і нині, якщо уроки історії не будуть вивчені.

Болбочан нині є доволі таки кульовою фігурою в середовищі українського "правого руху".

Отже, звернемося до історії з Болбочаном, яка таки дуже перегукується і з новітньою історією – 2014-2021 років.

Як стверджують українські історики: Глибина конфлікту між людьми типу Болбочана та соціялістичною ЦР проявилася вже на Першому українському військовому з'їзді 18 травня 1917 року, який організував натхненник української мілітарної сили Микола Міхновський, проте його своїм збільшовиченим виступом повністю нейтралізував В. Винниченко. 
Так на років понад 100 схрестилися у двобої дві протилежні концепції розвитку держави: націоналістична й соціялістична, самостійницька й залежна.Через кров, терор і почасти несвідомість маси перемогла остання концепція, промовисто впакована у Винниченкові слова: "Не своєї армії нам соціялістам-демократам треба, а знищення всяких постійних армій. [...] Українська демократія повинна в сей час добре пильнувати – українського мілітаризму не було і не повинно бути й далі" (лідер Української соціал-демократичної робітничої партії В. Винниченко).

Болбочан категорично виступав проти спільних дій з більшовиками. Він вважав, що варто боротися лише за "самостійну демократичну Українську Республіку, а не за єдину Росію, яка б вона не була, монархічна чи більшовицька".

І у 1918 році могло здатися, що лінія безкомпромісної боротьби за Незалежну Україну, прихильником якої був Болбочан, має перемогти.

Після падіння царської Росії Болбочан брав активну участь у переході українських вояків в окремі формування, що підтримали Центральну Раду. 

Саме під його командуванням 2 березня 1918 року 2-й Запорізький курінь був серед тих українських частин, які, випереджаючи німців, першими увійшли до Києва.

А вже в березні 1918 року Запорізький загін перетворюють у Запорізьку дивізію, і Петро Болбочан стає командиром 2-го Запорізького пішого полку...

10 квітня 1918 року штаб запорожців отримав усний таємний наказ уряду УНР: випереджаючи німецькі війська, захопити Крим із Севастополем та Чорноморським флотом у його бухті, який планувалося включити до українських збройних сил.

Болбочан (справа)

Болбочана призначають командиром Кримської групи Армії УНР на правах дивізії. 

Кримська операція під керівництвом Болбочана була проведена блискуче. І мала б увійти у підручники з військового мистецтва, як би ім'я Болбочана як і саму Україну  не довгі роки не покрило забуття…

2-й Запорізький полк зустрівся з Українськими січовими стрільцями під час походу на Крим.

У листопаді 1918 полк під командуванням Болбочана одним з перших перейшов на бік Директорії УНР і був основною силою у повстанні проти гетьмана П. Скоропадського. Полковник підтримав антигетьманське повстання, проте висунув умову – зберегти від руйнування державний апарат. (Згодом ця умова була порушена). Історія теж довела – виступ проти Скоропадського був, принаймні, особистою помилкою Болбочана...

Але він тоді про це, ми певні, не думав...

Протягом існування УНР Запорізький корпус Петра Болбочана, корпус Січових стрільців Євгена Коновальця та дивізія Володимира Оскілка вважалися найбільш боєздатними в армії УНР. У цих підрозділах панувала зразкова військова дисципліна і вони найкраще виконували поставлені завдання.

У грудні 1918 року Петра Болбочана призначають командувачем Лівобережної групи Армії УНР, що протистояла Червоній армії зі східного напряму. 

Після вимушеного відступу військ Болбочана з Харкова, його звинуватили у здачі міста більшовикам без бою. 

Але якби не цей відхід, то УНР втратила б свої найкращі військові підрозділи. Хоча не мовчав і сам полковник.

Він доволі різко критикував суперечливу політику уряду УНР та вказував на його явні прорахунки. 

В цьому сенсі дуже показовим був епізод під час звільнення Києва, коли Болбочан наказав зняти червоні прапори з державних будівель та використовувати тільки національну символіку. Це викликало обурення та критику серед лівих фракцій Центральної Ради.

22 січня 1919 року Болбочана було усунуто від командування Запорізьким корпусом. Говорячи образно, це було початком кінця...

Це все дає ще й підстави стверджувати, що арешт Болбочана – справа рук московської агентури та їх крадькуватих холуїв.

Через свою відставку 26 січня 1919 року в Києві Болбочан оприлюднив лист, у якому зазначив: "Бідна Україна, ми боремося з більшовизмом, весь культурний світ підіймається на боротьбу з ним, а український новопосталий уряд УНР йде назустріч більшовизмові й більшовикам! Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці замість того, аби бути самими звичайними урядовцями і писарцями".

Але громадська позиція полковника Болбочана викликала обурення з боку уряду УНР і не лише Вінниченка, але і особисто Головного отамана Симона Петлюри. 

Болбочана звинуватили у невиконанні наказу, участі в широкомасштабній змові з метою державного перевороту в умовах воєнного часу та незаконному захопленні командування корпусом.

Тож 12 червня 1919 року відбувся військово-польовий суд, який засудив полковника до розстрілу.

А після вбивства з подання Петлюри від 5 липня 1919 року продовжили слідство у справі спроби військового перевороту.

До слова, історики – сучасники Болбочана писали: Я. Кривицький, секретар державної слідчої комісії, у справі В. Оскілка та П. Болбочана, згадував, що пів чоти стрільців з охорони двічі відмовлялися розстрілювати полковника – і "тоді розлючений начальник охорони Чеботарьов (соціал-демократ марксист) добув нагана і двічі вистрелив полковникові Болбочанові в голову, по тому – вхопив агонізуючого за комір і поволік, копаючи ногами, до ями". 
Останні слова його були, коли він, ударений прикладом, упав на коліна: "Донечко моя, рятуй мене!".

Дуже точно змалювала прірву між Болбочаном і його катами історик і політик Ірина Фаріон, яка описує відгуки про ростріл Болбочана, колишніми його побратимами:

Особливу моторошність викликають мотиви вбивства полковника від партійного побратима Петлюри Б. Мартоса (належав до УСДРП): "От питаєте мене чому розстріляли Болбочана? Уявіть собі панка, виголений, напудрений, надушений, в лакированих чоботях чи нагаєм в руці, та хіба ж це український старшина, та це ж справжній реакціонер! Уявіть собі, що було б з нами, якби запанувала його реакція – треба було розстріляти – ну і розстріляли!