Без Дарта Вейдера ніяк
Упевнені, що переважна, ні, таки абсолютна більшість завсідників нашого Останнього Бастіону останнім, що утнула би ще на цьому світі, вважає висунення себе кандидатом у президенти. Не помиляємося, колеги?
Що подвигає нинішніх пошуковців вождистського статусу на недешеві, емоційно затратні, часом небезпечні ігрища?
Перш ніж відповісти, посміємо стверджувати, що ми всі отут, на просторі блогу, виходимо із засадничого – будь-хто з нас має право самотужки визначати рамки обговорення проблеми. Себто, якщо хтось знайде підстави звинуватити автора у вибірковості персоналій чи слабуватій фаховості, супліки слід адресувати до власної затятості. Адже аргументацію, яка може здатися не вельми переконливою, читач повністю контролює: не твоє – не сприймай! Не гострувато? Тоді вперед. Перезавантажимо інформацію.
Найперше, прикрити «королівську голизну» багатьох претендентів на папаху спонукає генетично запрограмована схильність до авантюри. Ото або прадід був учасником експедиції Фрітьофа Нансена до Північного полюсу, або дядько – колгоспним парторгом. У поцінуванні подібних характерів еталоном об'єктивності ми тримаємо вкарбований у пам'ять школярика, що саме набував ознак парубка, бабусин вирок щодо сусідської дзиґи: «На Вальку губи не копиль – недоколихана!». Дистанціюючись від грубуватого сільського прагматизму, мусимо визнавати – норов «од природи» жвавих сангвініка-холерика чи вайлуватих флегматика з меланхоліком ні приховати, ні поміняти не до снаги навіть просунутим китайським клонувальникам. Принаймні, поки що. Хлопчика Олександра Македонського за руку водив Аристотель. І що – філософа виховав? Якби так! Забуте природою шило у паністраточці Олександра Пилиповича вивело невштивця-завойовника до самісінького краю ойкумени…
Відтак, дослухаючись до запальних і, сподіваємося, щирих спічів «кандидатів нової хвилі-2019», робимо поправку на темперамент і у повній відповідності з демократичними переконаннями визнаємо також право і Дарта Вейдера посягати на українські клейноди. Тим паче, що супермен має галактичний досвід. На відміну від місцевих блазнів, чий досвід ляскотливо хіхікати не корелюється з державним управлінням.
Звісно, є поміж нас унікуми, кому на роду написано бути прапороносцем, Леніним, головою кооперативу – щедро обдаровані лідерськими якостями рейгани і тетчер, мандели і мойсеї впевнено водять нації пустелями та нетрями, доки таки не виведуть на битий шлях. Або заведуть до такого кутка, де й Макаром з телятами не пахне. Це – категорія призначенців долі. До них не пристають наші накази, їм взагалі і закон не писаний, і ніхто не указ, а надто – електоральні маси, з них і чорний піар, як з гусі вода. Спробуйте, завернути Трампа від стіни з Мексикою чи Юлію Володимирівну з нового курсу!
Третя категорія президентських напівфабрикатів – маріонетки. Іншими словами – технічні підстави. Ці хлопці й дівчата йдуть на політичний і фейсбучний белебень з єдиним завданням від замовників перебрати на себе хоч би якусь дещицю голосів від топового учасника перегонів. Муки приймають не безкоштовно. До 8 лютого є час, тому цілком вірогідною є поява на списочному небосхилі Юстинії Владиленівни чи Юхима Варфоломійовича Тимошенків, П'єра Охрімовича чи Петрарки Олегівни Порошенків, дублікатів А.С. Гриценків та В.О. Зеленських. Авжеж, якийсь підсліпуватий виборець обов'язково поставить галочку навпроти «ляльки-мотанки»! От появи Тараса Григоровича Шевченка та Семена Митрофановича Капліна у списку не очікуємо: від ймовірних відсотків вже зареєстрованих Шевченка з Капліним відривати нічого, вони вже сьогодні – реально неймовірні.
Окремішно поміж кандидатами купляться засланці чужої ідеології, чия опозиційність більше стосується української держави і її народу, ніж влади. На наше щастя, щось у «зажопників» з чужими «нашими» не складається, і «смотрящему від Молі» пану Ведмедчуку доведеться поквапитися, щоби встигнути якось замирити гризотню альфа-регіоналів з регіоналами-бетами.
Імхо, знищення «ведмедчуківських клевретів» з п'ятої колони під штандартами «руського міра» головно має стати практичним завданням новообраного українського президента – з ними навіть Юлин новий курс, як і хода Петра Олексійовича з томосом, приречені бути дорогою в нікуди. Про вето на прізвища з переходом на риси характеру знаємо, але не втримуємося, тролимо – у нас на слобожанському кутку бридку і зажерливу ведмедку називають сучкою.
Коли накинути побудовану нами координатну сітку на вже заявлені прізвища, відсіємо з-поміж усіх ще одну категорію – кандидатів на посаду, яка їм поки що ні до чого. Це – ще не вельми впевнений у собі політичний бомонд готується на осінь вступити у ратоборство за недоторканість. Його представники світять прізвища, сякі-такі бачення світу, опановують обіцяльною лексикою, обережно натякають на власну винятковість. У цих пань та панів на думці лише парубійство.
Надії демократичної української меншини, як завше, пов'язані з недосяжним – консолідованим президентом від патріотичних сил. Серця наші було й тьохнули, коли ціла група лідерів різного калібру з центристсько-правого крила демократії почала демонструвати потугу до об'єднання. На жаль, процес стискання демократичної волі в електоральний кулак знову заблокований нашим одвічним «три на двох»… Регіональна успішність, попри сміттєві негаразди, веде у індивідуальний «Наступ» властителя симпатій чималого гурту виборців ближчого до ЄС Правобережжя. Знову наступаємо на граблі. Амбіції парламентської, аякже, сили розпалюються самоназвою – чекати на об'єднання від тих, хто ставить на самопоміч, не доводиться.
Не поспішаймо, колеги. От ми, зокрема, плануємо визначатися у 20 числах березня. На той момент вже будемо поінформовані про філію «Рошен» у Центрально-Африканській Республіці, сексуальні трансформації у середовищі радикально заклопотаних, реальні розміри маминих і тещиних «паїв» під броварською Пухівкою, нам розкажуть навіть про те, чий батько в дитинстві дружив з онукою Степана Андрійовича Бандери Богданою.
Не виключено, що кандидати спроможуться й програми захистити.
Вадим Демиденко
