Перемога козацько-кримської коаліції над московитами у Конотопа – героїчна сторінка нашої історії. Втім, вона не дала змоги виграти війну.
Доволі часто доводиться чути думки, що смерть Богдана Хмельницького у липні 1657 року заклала фундамент доби Руїни, якою скористались вороги України – Варшава і Москва.
Звісно, що головною провиною гетьмана була саме орієнтація на східного сусіда, а не сам факт відходу у Царство Небесне. У Москві Богдан Хмельницький бачив не протектора, а рівного собі гравця європейської політичної шахівниці.
Ймовірно, що ця необачність не дала можливість і часу гетьману переймався тим, хто ж стане у керма збудованої ним держави після неминучої смерті. Юрій Хмельницький хоч і мав бойовий досвід, але його стихією, як вказують літописці, було спілкування з Богом, а не борня.
Тому його кандидатура не влаштовувала як тих, хто хотів замиритися з Варшавою, так і тих, хто орієнтувався на Москву. Цілком зрозуміло, що загроза анархії у козацькому стані могла призвести до уярмлення України її ворогами.
Старшина, яка була тогочасною провідною верствою, долаючи внутрішній конфлікт за гетьманську булаву, не могла обрати серед своїх такого лідера, який міг би продовжити справу померлого Богдана Хмельницького. Неминучість поразки стало головним фактором, чому новим гетьманом було обрано Івана Виговського.
Москва робила все можливе, аби використати паузу вакантності на посаді гетьмана і змусити козацьку старшину приймати важливі політичні рішення лише під контролем представників царя. Тому, коли Алєксєй Романов дізнався про обрання у серпні 1657 року у Чигирині новим гетьманом Івана Виговського, було вирішено здійснити розкол у козацькому стані.
Заколот, який спалахнув наприкінці жовтня 1657 року серед Війська Запорозького Низового, був спрямований особисто проти новообраного гетьмана з метою зменшення повноважень старшини. Остання прагнула самостійності козацької держави.
Розуміючи, що власними силами не здолати гетьманський уряд, запорожці під проводом полтавського полковника Мартина Пушкаря і кошового отамана Якова Барабаша звернулися за підтримкою до московського царя. Перед державою Романових відкрились можливості щодо проведення політики політичного шантажу стосовно новообраного гетьмана.
Громадянська війна точилася майже рік, гору невпинно брали війська новообраного гетьмана. Водночас небажання Івана Виговського капітулювати перед московськими планами та повсталим запорожцями призвело до перегляду зовнішньополітичного курсу козацької держави.
Так, взимку 1658 року було підписано угоду з кримськими татарами та розпочато мирний діалог з Варшавою. Це змусило Москву ввести у прикордонні міста (Глухів, Ромни, Гадяч, Опішня) своїх воєвод, усіляко обмеживши козацький вплив.
Перемога гетьманського війська над повстанцями у фінальній для останніх битві під Полтавою у травні 1658 року істотно підкорегувала царські плани, було вирішено діяти відкрито. Так, у червні 1658 року московські війська під командуванням князя Васілія Шерємєтьєва вдерлися в Україну, захопивши Київський і Гадяцький полки Гетьманщини.
Окупація з розоренням міст і сіл та вбивствами мирного населення остаточно показала, що Москва, попри своє православ'я, не може бути ані союзницею, ані тим паче братньою українцям країною. Розуміючи, що без міцного запілля не можливо буде здолати ворожу армію, Іван Виговський вирішує підписати союзницьку угоду з Варшавою.
Гадяцькі статті, укладені у вересні 1658 року, урівнювали православних козаків з католицькою шляхтою, визнавали Україну (Велике князівство Руське) незалежною державою у складі федерації з Польщею та Литвою, а також, повертали землевласникам їхні колишні права. Цей документ наголошував, що українці відмовляються від підданства Москві, а тому її війська стали вважатися окупаційними.