Центральна рада – втрачені шанси на тлі української катастрофи

Несподівана для багатьох Лютнева революція в Російській імперії (почалась 8 березня 1917 року за новим стилем) сколихнула всю країну і дала поштовх для піднесення національно-визвольного руху українського народу. В повітрі несподівано завітав підзабутий «запах свободи» і чисельні українські організації відразу заворушились.

16 березня 1917 року в Києві зібрався з’їзд представників чисельних українських політичних партій, громадських, професійних і культурних організацій. На ньому утворили громадський комітет, в якому відразу запалали палкі дискусії з приводу майбутнього України.

Зокрема, самостійники, на чолі з Миколою Міхновським, виступали за боротьбу за політичні права і проголошення незалежності. На противагу їм виступили автономісти-соціалісти, лідерами яких були Володимир Винниченко і Дмитро Дорошенко і які бачили Україну автономною республікою у складі федеративної Росії. Таким чином, відразу сформувалися два центри національних сил з різними поглядами на державну політичну організацію.

Єдине, про що змогли домовитися на цих дебатах, це створення об’єднаної української організації, яка отримала назву Центральна рада. Наступного дня, 17 березня, про її створення проголосили офіційно. Головою УНР обрали Михайла Грушевського, а його заступниками – Дмитра Антоновича і Дмитра Дорошенка. Згодом був створений Генеральний секретаріат Центральної ради (фактично – кабінет міністрів) на чолі з Володимиром Винниченком.

Спочатку планувалося, що Центральна рада стане таким же тимчасовим органом, як і російський Тимчасовий уряд у Петрограді, сподіваючись передати владу демократично обраним Всеукраїнським установчим зборам. Утім з часом Рада перетворилася на повноцінний український уряд.

При створенні Ради самостійники пішли на співпрацю в сподіванні, що подальший розвиток революції приведе всіх автономістів до визнання необхідності створення незалежної держави України, а не якоїсь області Російської федерації. Утім, Міхновський і його однодумці в Центральній раді опинилися в меншості. А домінували в ній автономісти, прибічники соціалістичних ідей, які дивилися на світ крізь рожеві окуляри і вперто ігнорували факти, які не вкладалися в їхню картину світобудови.

Саме тому діяльність Центральної ради виявилася епічним провалом. Це при тому, що на старті вона мала непогані позиції і всі шанси дійсно стати ефективним органом, який закладе засади здобуття української незалежності.

Головними прорахунками Центральної ради, які в результаті призвели до її ліквідації, я вважаю наступні:

- відсутність прагнення самостійності і зосередження виключно на автономістських позиціях. При цьому ця автономія здебільшого мала бути в сфері мовно-культурних прав, а не політичних. І проголошення 4-м універсалом незалежності України швидше йшло всупереч переконанням тих, хто її проголошував, ніж було їх чіткою позицією;

- відмова від створення регулярної української армії, мотивуючи це тим, що це може викликати невдоволення Росії і стати приводом до війни. Замість регулярної армії планувалась армія «міліційного типу». Наслідком стало те, що українські частини колишньої регулярної російської армії саморозпустилися. В листопаді 1917 року розпочалось формування нових українських військових частин, проте умови вже змінилися і час працював проти України;

- аграрне питання не було вирішено, що призвело до того, що селяни або байдуже, або негативно ставилися до Центральної ради і легко піддавалися більшовицькій агітації з їхнім простим, але надзвичайно потужним гаслом «Землю – селянам»;

- провальна кадрова політика і, як наслідок, неспроможність побудувати ефективний державний апарат і систему органів влади. Найчастіше це прийнято пояснювати «відсутністю політичного досвіду» у керівників Центральної ради. Проте, ті ж самі більшовики так само не мали жодного політичного досвіду, втім в короткий термін змогли створити ефективну систему державного управління. До того ж, в Україні вистачало українців, колишніх чиновників Російської імперії, яких не було залучено до співпраці в налагодженні механізмів державного будівництва.

Заради об’єктивності варто було б згадати і про здобутки. Утім всі вони переважно торкалися або суто декларативних моментів, або були прийняті в останній період існування Центральної ради, і здебільшого залишилися на папері. А згадуване проголошення України незалежною державою, яке часто ставлять головним досягненням Центральної ради, з одного боку дійсно є здобутком, а з іншого – воно сталося в настільки критичній ситуації, що виникає питання – а чи дійсно ці персонажі її прагнули?

Недолугість Центральної ради стала одним з провокаційних чинників більшовицького вторгнення в Україну на початку 1918 року. В той момент суцільна убогість влади певною мірою компенсувалася героїзмом і завзяттям українських військових низової і середньої ланок, які стали на захист України від більшовицької навали (що, зокрема, вилилось в бій під Крутами).

Проте їх героїзм виявився марним, оскільки Центральна рада не змогла забезпечити ефективного керівництва військами в умовах ворожого вторгнення. Тоді Україну врятував лише Брестський мир, підписаний з Німеччиною і Австро-Угорщиною, армії яких допомогли вигнати більшовиків з України і сприяли певним українським перемогам, найголовніша з яких – це визволення Петром Болбочаном Криму від більшовиків.

На німецьких багнетах Центральна рада повертається в Україну. Жодних висновків не зробили, і далі продовжуючи «бал» убогості і невігластва на державному рівні.

Свідчень цього існує чимало. Зокрема, видатний український націоналіст, а в той час – офіцер при військовому міністрові Жуковському, Микола Сціборський зазначав: «вищі військові чинники тоді були далеко не на висоті свого призначення… персональний склад Кабінету виглядав надзвичайно блідненько і сіро. Всі щось ніби робили, а зрештою, нічого. Терпіли від цієї "роботи" тільки авта, розвозячи невідомо куди і навіщо міністрів, директорів і радників».

Він же залишив згадку про зустріч німецького фельдмаршала Германа фон Ейхгорна з українськими міністрами, яка відбулася у Житомирі в 1918 році: «забитий, затурканий, якийсь пригнічений зовнішній вигляд наших міністрів, у недбалих одягах, збитих каблуках на черевиках». І все це на фоні блискучих німецьких офіцерів, з відповідним зовнішнім виглядом і поставою. Компетентність і результативність всіх цих міністрів відповідала їх зовнішньому вигляду.

Звісно, певний час німці намагалися «перезапустити» Центральну раду, сподіваючись вдихнути життя в  цю напівмертву коняку. Не з-за великої любові до України і переймання за її долю, а суто з прагматичних мотивів – Рада була зобов’язана забезпечити Німеччину і Австро-Угорщину продовольством і сировиною. І саме неспроможність Центральної ради виконувати ці зобов'язання призвела до гетьманського перевороту і встановленню в Україні авторитарного режиму Павла Скоропадського.

Спеціально для «Останнього Бастіону»