Червоно-чорні паростки (нариси з історії націоналістичного руху Полтавщини 1990-1991 роки)
СНУМ тоді об’єднав у своїх лавах радикальну націоналістично налаштовану частину молоді яка прагнула незалежності України
Першою організацією на Полтавщині яка відкрито репрезентувала себе націоналістичною – став СНУМ. Спілка Незалежної Української Молоді (СНУМ) створена ще в 1989 році. Перейнявши історичну спадковість від СУМ, її засновники водночас розуміли що потрібно водночас творити щось своє нове. Абревіатура СУМ збереглася лише в Харківському та Сумському осередках організації. СНУМ тоді об’єднав у своїх лавах радикальну націоналістично налаштовану частину молоді яка прагнула незалежності України й готова була до революційних дій.
До створення осередків організації на Полтавщині мав честь бути долучений і я. То ж спробую описати діяльність СНУМу на її теренах в 1990-1991 роках. В спогадах можливі будуть певні не точності, адже відтоді пройшло чимало часу.
В грудні 1989 року я почав ходити на перші масові мітинги у Полтаві, там написав заяву до Народного Руху України де й познайомився зі своїми однодумцями. Через пару місяців Андрій Гринь та Володимир Просяник запропонували створити осередок СНУМУ в Полтаві. Розповіли мені про ідеологію, цілі організації, я з радістю на це погодився, так як прагнув більш радикальних дій.
Пам’ятаю як зараз, свого роду установчі збори відбулися під час одного мітингу на стадіоні «Ворскла» 17 березня 1990 року. Там були присутні пару чоловік з Проводу СНУМ, які приїхали з Києва. Коли їх проводжали, то я тоді в сортирі Південного вокзалу спалив свій комсомольський квиток, попрощавшись з залишками дитячих совкових ілюзій.
Головою організації було обрано Андрія Гриня, Володимир Просяник став організаційним референтом, я – референтом з ідеології. Зазначу, бути ідеологом в ті часи було не так легко, адже самому тоді потрібно було інтенсивно рости, щоб передавати свої знання іншим борцям за волю України. Ці знання з історії та ідеології мій юнацький мозок здобував з тодішніх опозиційних газет, самвидавів, іноді траплялися книги з діаспори. Для мене, юнака якому до цього все життя промивали мозки «совком», це було свого роду новим світом…
Поступово наші лави поповнювалися молоддю. Свої зібрання ми проводили в міському будинку культури, будинку політпросвіти, в теплу пору часто збиралися в центрі Полтави біля фонтану, в народі це місце звалося «на камнях». З часом в нас була навіть своя печатка, прапор та значок.
Тоді всі антирадянські організації не зважаючи на ідеологічні розбіжності діяли в одному напрямку – знищення СРСР, то ж ми брали з ними участь у практично всіх акціях які тоді відбувалися на Полтавщині в ті буремні роки. Але було чимало й своїх самостійних акцій.
На цей час вони читачам можливо здадуться банальними, трохи прозаїчними. Але тоді, коли потужно працювали такі каральні радянські структури як КГБ та МВД це все було ризикованим, за що могли відрахувати з роботи, навчального закладу й навіть позбавити волі. Зупинюся лише на найбільш значних й цікавих на мою думку.
Підняття синьо-жовтого прапора на «башті Шухова». 1990 рік. Участь в цій акції ініційованій СНУМом взяли: Роман Кузьменко та його батько Григорій Кузьменко, Володимир Просяник, Роман Сементяєв і його батько Олександр (тоді член УГС). На башті прикріпили національний стяг, намалювали білою фарбою гасло: «Україні – волю!», також намалювали там великий тризуб. З низу башти намалювали «Заміновано», між полишених банок з фарбою понатягували рибальську ліску імітуючи «розтяжки». Прапор провисів десь до 11 ранку наступного дня, так як ніхто на це не наважився поки не була досліджена територія навколо на наявність мін. Гасла замалювали ще пізніше. Це все встигло побачити чимало містян, багато ставили запитання: «Що, влада вже змінилася?».
Перший червоно-чорний прапор в Полтаві був піднятий в березні 1990 року на мітингу на стадіоні «Ворскла» Андрієм Гринем та мною. На зауваження полковника міліції: «Снимите этот буржуазный флаг! Мы за него не дагаваривались, можно только жёлто-голубые.», ми незважали й прапор промайорів до кінця мітингу.
День народження Симона Петлюри в травні 1990 року. СНУМ був одним з активних ініціаторів та учасників цього заходу, який викликав резонанс в СРСР. Також про це довго говорили в Західних ЗМІ. Тоді комуністичним режимом в Україні сталося масове затримання людей. Багатьох висаджували з потягів та автобусів, деяких навіть били, затримували в самому місті агенти МВД та КГБ, достатньо лише щоб була якась українська символіка на одязі, а то й просто українська мова.
Сотні людей було арештовано й розвезено по райвідділах міліції не лише Полтави, а й районних центрів області. Тоді вперше в житті було затримано й мене, свого роду «бойове хрещення». Міліціянти тоді конфіскували в мене пару значків та телескопічне вудилище під прапор, які так і не віддали
В ніч з 10 та 11 травня Полтавські СНУМівці Андрій Гринь і Володимир Просяник змінювали таблички на вул. Артьома та таблички вул..С. Петлюри й теж були затримані каральними органами. На цей час ця вулиця вже носить назву згаданого українського діяча.
Відзначився також наш осередок на «Козацькому святі» влітку 1990 року під Нікополем. Тоді відбувся величезний національний зрив. Приємно було бачити сотні тисяч людей в козацьких, повстанських строях з національною символікою. З’явилося тоді остаточне відчуття що незалежність України – лише справа часу.
Дорога від с. Капулівка до могили отамана Сірка була увінчана синьо-жовтими прапорами. Але комуністи вивісили поруч них свої, червоно-глазурові УРСР. Це нас дратувало. Тоді Полтавські СНУМівці разом з членом УГС Ігорем Овсієм взяли вантажну машину й стоячи на кузові проїхали всю ту дорогу обірвавши зі стовпів те радянське ганчір’я під схвальні вигуки патріотично налаштованого натовпу. Це було нам приємно.
На початку осені 1990 року, коли в Україні розпочався «парад національного прапора» над державними установами, ми теж в Полтаві брали активну участь в цьому дійстві. Перед самою акцією міліція вилучила металеву щоглу з двору одного з активістів, на якій мав майоріти прапор.
Такі дії викликали величезне обурення в мітингуючих. Тоді на наш заклик чоловік зі 100, головним чином молодь заблокували десь на годину рух тролейбусів у центрі Полтави. Міліціонери намагалися перешкодити цьому, розтягнути нас, але це їм не вдалося. Одному офіцеру МВС Андрій Гринь в сутичці збив форменного картуза, як зараз пам’ятаю.
Наші дії спонукали владу на поступки. Дозволили повісити прапор України в центрі на кінотеатрі ім..Котляревського. Правда провисів він лише пару днів. Наш вчинок не був забутий владою. Притягнули до відповідальності лише молодь, бо бачили в ній загрозу для комуністичного режиму. Мене й Олександра Арбузова(з СНУМу) після довгої тяганини по допитах до адміністративного штрафу більше ніж 100 рублів (так як були не повнолітні), Андрію Гриню – два роки умовно, Василю Магасу (з УСДМ) – півтора роки умовно.
Вшанування річниці загибелі Степана Бандери. Ця акція відбулася восени 1990 року й теж з нашої ініціативи. У вечері наша колона чисельністю близько 50 чоловік вишикувалася біля «Сонячного парку». По переду несли портрет С.Бандери, в голові колони синьо-жовті та червоно-чорні прапори, в долонях несли запалені свічки та лампадки. Так пройшли до обкому комуністичної партії (зараз обласна рада), де тоді було наметове містечко проукраїнських активістів які проводили якусь затяжну акцію протесту.
Не можу обійти увагою першотравневу демонстрацію 1991 року. Тоді колону СПТУ №3 де навчалися наші активісти: Роман Кузьменко, Віктор Трирог та Сементяєв Роман вишикували біля мосту через р.Ворскла, було море червоних прапорів. Й тут наші хлопці підняли синьо-жовтий.
Комуністичні активісти зчинили ґвалт з цього приводу, але хлопці прапор не заховали. До них приєдналося ще десь чоловік з десять учнів, й так окремою свого роду колоною вони дійшли до центру Полтави. Й лише там працівники міліції змогли вилучити у них прапор.
В травні 1991 року вперше був проведений наш військово-спортивний вишкіл під смт Нові Санжари. Відразу на автостанції нас зустріли місцеві міліціонери які відвели нас у райвідділ для обшуку та пояснень. В одному з кульків у нас було настругане мило для напалму. На питання «Що це таке?», ми відповіли що то пшоно для каші, а бензин – для багаття. Нам повірили й не знайшовши нічого кримінального відпустили. Вишкіл пройшов повноцінно без пригод.
В кінці червня 1991 року, наші представники взяли участь в загально українському військовому вишколі УНС (Українська Націоналістична Спілка) та СНУМ під Тернополем. Там були представники української діаспори, ветерани УПА, було доволі цікаво. Після вишколу ми взяли участь в першому в Україні смолоскиповому поході у Львові. Присвячений він був річниці відновлення державності 30 червня 1941 року. Захід був доволі вражаючий й викликав оскаженіння комуністів по всьому СРСР.
Це лише короткий огляд діяльності Полтавського СНУМу в 1990-1991 роках. Вийшло також у світ пару номерів нашої газети «За волю». Друкували її аж в Литві при сприянні відомого політв’язня Анатолія Лупиноса. Окрім акцій головна робота була буденна: агітація, розповсюдження літератури, участь в мітингах і тому подібне. З часом, під час ГКЧП 19 серпня 1991 року на основі активу СНУМУ була створена Українська Народна Самооборона (УНСО), бійці якої й в наш час беруть участь в сучасній українсько-російській війні.
Про все не буду писати, щоб не забирати час у читачів, хоча матеріалу можна назбирати на повноцінну книгу. Варто згадати тодішніх соратників по ідеї які збереглися в моїй пам'яті. Це – Андрій Гринь, Володимир Просяник, Владислав Ткач, Зайченко Олесь, Кузьменко Роман, Ломако Дмитро, Ірина Гринь, Віктор Трирог, Сементяєв Роман, Арбузов Олександр, Тетяна Мороз, Гурін Олександр, Наталка Кочергіна,Тарас Токар, Леся Дяченко, Курішко Іван, Бочаренко, Травкін. Кого забув-нехай вибачають, адже минуло вже багато часу...
